среда, 15 февраля 2012 г.

Чому я не люблю Валентина?

Вчергове кардіофілія накрила рідне місто. Складається враження, що ми живемо у вивернутому капіталістичними нутрощами СРСР. Похмурі обличчя парубків, що купляють листівки-валентинки з нагоди надцятої річниці Гендерної революції і очікувально-загадкові посмішки дівчат. Ну просто тобі прелюдія до 8 березня!
Невже для того, щоб подарувати коханій квіти, треба чекати на Валентина?! А може він ще й свічку потримає? Чому 14 лютого з дня, коли ти міг написати зізнання в коханні дівчинці, яка подобається, перетворилося на ярмарок?

  А як же просто погуляти по рипучому снігові?

Де зігрівання замерзлих рук поцілунками?

 Врешті де традиційні жінки й чоловіки?

 Якщо зараз в моді органічні продукти і одяг із натуральних матеріалів – де ж мода на натуральних людей?

 Де жінки, з якими є про що поговорити, окрім шоппінгу та серіалів? Де коханки, які цінують пристрасть поцілунку, а не товщину гаманця? Де справжні, а не намальовані очі? Коса до пояса, що пахне м'ятою та любистком?

 Де чоловіки, які не дискутують про те курва їхня дівчина чи ні, а відразу б'ють у пику? Де дон-жуани, що вміють розказати коханим, які вони чарівні й привабливі? Де авантюристи, які зірвуть квітку з найвищої скелі тільки тому, що саме такої варта його ЖІНКА!?

 Де в біса романтика? Не рожеві соплі й бантики. РОМАНТИКА, питаю вас, де? Дуелі й рандеву? Втечі і поцілунки при місячному сяйві? Не "перепихон" після третьої, а любощі. Де вони поділися?

 В Україні традиційно довго існувала ситуація, коли чоловіки козакували, а жінки натомість тягли господарського воза. Саме тому, ми ще не згинули як нація. Бо жінки звикли, що розраховувати на чоловіків – собі дорожче. А наша країна звикла, що чекати допомоги від правителя – значить згинути від голоду або від сорому.

 Чому ж така нешанована позиція стосовно сильної статі? Тому, що досить часто роль чоловіка зводилась до носія спадкового матеріалу. Так було в часи, коли справжні чоловіки боролись за свою сім'ю, місто чи село, державу, націю. А ті, що так собі – ховалися по закутках. Щоб потім увечері нидіти біля жінок, які не дочекались· тих, хто свою чоловічу роль грав по правилах. Тому ми з кожним поколінням стаємо все більш жалюгідними. Слава Богу, генетична пам'ять нації передається в основному по жіночій лінії. Це в поєднанні з тими козаками по духу, які ще лишились, дозволяє сподіватись, що ми ще не фінішуємо в етноісторичних перегонах.

 Проте сила наших жінок вдарила й по них самих. Наші богині шукають Зевсів, а тримають біля себе Адонісів. При чому самі ж їх у підсумку і знищують. Наприклад на Кавказі чи взагалі на Сході - жінки (справжні, а не повії, за яких часто приймають наших співгромадянок, які там опиняються) надзвичайно шановані персони, але це повага взаємна. Хто хоч раз був на Сході, ще довго в душі заздритиме їхнім чоловікам.· Але жіноча сила у її слабкості. "Крапля камінь точить", - як казали горді ромеї. А вони розумілися в жінках і коханні.

 Кожен сильний у своїй стихії. Не треба робити з жінки молотобійця 6-го розрядку, а з чоловіка - гей-дизайнера.

 Коли мені кажуть "гендер", то рука мимоволі шукає пляшку спирту для дезинфекції.

 Коли треба було відволікти увагу людства від соціальних, національних та екологічних проблем, Безособова Диктатура вигадала гендер.

 Як підсумок, маємо культ споживчої сексуалізації. Замість сакралізувати любов - як тактильну й душевну містерію двох закоханих, мас-культура перетворює людей на флеш-карти глобального медіа-комунікатора.

 Ми всі граємо в ролі. Чоловіків, жінок, націй, держав... Нам страшно заплакати, коли боляче. Засміятися - там де смішно. Спочатку ми вивчаємо тренди і кон'юнктуру.

 Людство стало занадто раціональним.

 Нафіга ви малюєте амурчиків, якщо ви в них не вірите?

 А якщо вірите – чого ходите до церкви?

 Якщо Валентин для Вас – один зі святих Соборної апостольскої церкви – сходіть краще до храму та помоліться за мир у світі і зцілення хворих на планеті.

А якщо ні – купіть пляшку "Артемівського" (якщо звичайно нема "Нового свъту") – і пропадіть на увесь день у ложі кохання.

 Бо врешті кохання – це не те свято, на яке треба продавати квитки...