Навіщо це все? Навіщо, коли і любов, і ненависть однаково проходять? Навіщо, коли всі ми помремо? Навіщо, коли все у цьому світі має грошовий еквівалент? А хто сумнівається у цьому, просто дурень, або ще нічого не знає про це життя. Все навколо - суєта. Всі сюжети давно написані, і навіть декорації цього конкретного життя вже десь і в когось були. Нас так багато на планеті, що кожен з нас використовується цивілізацією у ліпшому випадку на 1%. Мільйони людей живуть лише для того, щоб зіпсувати повітря, воду та грунт, створити кількох собі подібних, і знищити сотню - неподібних, але так само живих. Або й подібних теж.
Щомиті цивілізація продукує мегатонни пластику, металу, хімікаліїв та синтетики, які вже завтра стануть новим трендом у якійсь насправді нікому непотрібній галузі. Для того, щоб уже післязавтра поступитись місце іншим, новішим, насправді ж просто по-новому зміксованим.
Навіщо ми запускаємо ракети до космосу, якщо не знаємо, що робити тут - на Землі? Навіщо ми ходимо в храми з пісними і благими мармизами, якщо і храми, і наші душі давно пусті? Для кого існує ця цивілізація роботів з протеїну, які функціонують у рамках простих алгоритмів? Людство, заради чого ти пожираєш ЧАС та ПРОСТІР?!!!
Для того щоб відповісти на питання, складені з літер угорі, не треба мати надзвичайного розуму чи божественного просвітлення… Досить зрозуміти, що життя - це не просто форма існування білків і процес їх самовідтворення. Це сукупність вчинків, відчуттів, вражень, подвигів, дотиків, станів, меж. Це піки і провалля. Розгорнуті мільйони кілометрів простору і стиснуті в одну краплю болю відчуття. Подих свіжого вітру, що пронизує кожен атом твого тіла. Розсип мільярдів палаючих світів в тебе над головою. Веселка, що існує лічені миті і дарує спалахи карнавалу кохання між променями й краплинами. Це той поцілунок, який важливіший за секс і усе інше. Це той, перший доторк до неї - однієї, єдиної і найсолодшої у Всесвіті! Шалений сплеск емоцій, гормонів, дотиків і спазмів, коли здається, що вибухає наднова зоря, і немає тебе і її, а є лише одне ціле, що рефлексує і горить. І ця мить варта, щоб померти в ній.
Життя… Яке воно без відчуття свіжеспеченого хліба? Його хрумкої скоринки і запаху всього тепла, що пройшло крізь поле, колосся, руки і вогонь, і увійшло в маленьке диво… Смак теплого молока, і вологі очі корови, що роздивляється тебе. Запах роси на травах, сила, яка входить в твоє тіло через кожен листочок споришу, з прянощами-подихами полину й деревію. Ти існуєш, коли розчиняєшся в материнському лоні світового океану… Коли п'єш крижане срібло води з криниці. Коли зникаєш в зеленавій безодні дніпрових хвиль. Коли відчуваєш себе єдинокровним братом усіх тих істот, що приховує синя кров моря.
Сенс перебування на цій маленькій планеті приходить, коли дитяча ручка довірливо зникає в твоїй долоні. Коли темні і глибокі, як холодноярські джерела, очі коханої стримують твої пестощі. Коли твій голос і голоси твоїх друзів стають однією піснею. Коли ти долаєш найвищу гору і зідраними до крові руками витираєш спітніле чоло. Коли ти повзеш крізь бруд і зло, і не знаєш чи буде вихід, але не спиняєшся! Коли всі вважають, що ти робиш не так, але ти робиш по своєму.
Коли ніхто вже не пам'ятає навіщо ми тут, і тільки ти знаєш, що це – гра. І коли цієї гри в життя не стане, і усі ми одного разу прокинемось, то вкотре зрозуміємо і згадаємо одну річ. В тих зоряних магістралях, де з нікуди в нікуди мчить наш корабель, кращої забавки для розуму, ніж гра в життя, не придумаєш…
