воскресенье, 25 ноября 2012 г.

У мене є мрія…

Ви помічали, як змаліли наші мрії?

В 90-х хлопці мріяли стати рекетирами, дівчата – валютними проститутками. Потім найавантюрніших постріляли, а найзухваліших - продали албанцям. Зараз стеля мрій - менеджер. Істота в костюмі і трендовій краватці. Певно так виглядають ангели в раю Свідків Єгови. Взимку - Мальдіви або як не пощастить Єгипет, в п'ятницю - напитися.  Зранку - кава, вдень - пасьянс, вночі – прожитковий мінімум сну. Секс з колегою по офісу або рекламним агентом. Як не пощастить - з керівництвом у збоченій формі. Кому не пощастило з сірою речовиною, мріють про мєнтовський мундир. Крутіше нього прокурорський, але там уже треба мозок. Проте китайці ще не навчилися робити його дешево і якісно. Мріяти взагалі зараз вважається невдячною справою. Дозволений максимум - виграш мільйону доларів. Або придбання квартири на Печерських пагорбах. Або ще можна отримати депутатський мандат. Бажано довічно. Пиляти бюджет, зрідка давити бидло новою машиною і чесати язиком на Шустері.

 Тому майже впевнений, що 90% населення незалежно від мови, області проживання і віросповідання з радістю б дали згоду зробити на десяти відсотках території України Національну політичну тюрму – з мисливськими господарствами, вертолітними майданчиками, палацами і кенгуру. І поселити там усіх-мандата-бажаючих. Знову ж довічно. І крапка. А що? Реально вийде дешевше, ніж зараз.

 Утім у світі справа не краща. Обмеження світовим бюрократичним інтернаціоналом коефіцієнту глобальності мрій абсолютно логічне і прямо пов'язане з демографічним колапсом цивілізації. Природа, як може захищається гомосексуалізмом і вбивствами, катаклізмами і геноцидами, але голі мавпочки розмножуються швидше. І дати їм змогу ще й мріяти – непередбачена бізнес-планом примха. Так мрія почала вироджуватися. І в шир, і в глиб.

А найгірше, що попсуті навіть мрії дітей. Ніхто не мріє стати Робін Гудом чи Гагаріним. Попелюшкою чи Сніговою королевою. Змайструвати власними руками лук чи навчитися варити борщ. Не кажу вже про випікання пиріжків або випалювання по дереву. Ми не говоримо про диваків, які лишаються носіями сакрального знання про все це. Їх тримають на випадок ядерної війни. А раптом знову доведеться пекти пиріжки або рубати дрова. І все це руками. Який ЖАХ!!!

 З іншого боку - цілі соціальні групи, а деінде й країни (такі як Сомалі, Конго чи Афганістан) просто випадають з процесу дріммейкерства. Планета не помічає ці саркоми, які жеруть постхристиянську, білу (не побоюсь цього нетолерантного слова) цивілізацію. Як і останні римляни, світ думає, що можна домовлятися з канібалами. Домовлятися звичайно можна. Проблема лише в тому, що їхньою валютою є насилля, а не долар. Посла США в Лівії не врятував ні паспорт, ні долари, ні авіаносці. Навчена тварючка починає жерти дресирувальника, а він бубнить про права тварючок. Це називається - толерантність.

 Найсумніше, що мрії тварючок - зжерти усіх інших і стати найкрутішою тварючкою. Ще гірше те, що насправді тварючки праві. З'єднати під одним скіпетром газель і лева здатне тільки чисте насильство або сегрегація їх по різних клітках. Сегрегація зараз поза законом, а насильство по франшизі віддали терористам.

 Коли Чінгісхана запитали, чого він добивається своїми походами, він відповів так: "Я б хотів щоб в моїй країні гарна дівчина з золотим блюдом могла пройти від одного океану до іншого, не втративши при цьому ані дівочої честі, ані блюда". Про щось подібне від Панчшеру до Вазірістану мріяли й таліби. Лише Нова Орда здатна з'єднати клімаксуючу Європу і фригідну Росію. Ні імпотентна Монголія, ні тим більше Україна на це не здатні. Очевидно, що на роль Казанови претендують Китай або Халіфат, що швидко конструюється. Яка дивна гра слів! Давньотюркське "орду" – ставка хана і латинське "ордо" – порядок. Степ і Місто. Інь і Ян. Афганські гори і хмарочоси Гуанчжоу, Гонконгу та Сінгапура.  І між цим, між юртою і шато, лежить моя земля. Земля, яка зветься Україна.

 І я мрію не обирати між Сходом і Заходом. Я мрію пити воду з Дніпра, не переймаючись тим, що на ранок сконаю від отруєння. Бачити стада турів в херсонських степах, і орлів, що кружляють над курганами. Я мрію… Слухати плюскіт джерела в Холодному Яру і чути українську мову в маршрутках. Я мрію співати з Хакімом і Беньяміном "Yesterday", сидячи на Храмовій горі. Шукати ліки від різних хвороб в джунглях Ітурі, не переймаючись за своє життя. Вивчати давні слова бушменів на барханах Намібу. Гуляти вуличками Бенгазі і Порт-Саїду, не ховаючи розп'яття під сорочку. Пити "кіндзмараулі" в горах Дагестану і ловити харіуса на єнисейських порогах. Мої мрії роздирають моє затіснЕ тіло і мою затіснУ Україну. Я мрію промчати на "каділлаку-ельдорадо" розкішним автобаном від Лісабона до Владисходу. Погодувати тигрів в православному монастирі разом з президентом республіки Зелений Клин. Пройти з рюкзаком від Мохенджо-Даро до Ієрихону. Співати "лиш вона" у Великому каньйоні і летіти на лижах грендландськими снігами.

Чому мене так багато? І чому так мало сили для втілення МРІЇ??? Може я зібрав чужі мрії? Може ви їх здали на зберігання і загубили ключ? Я знаю, що аби моя мрія збулася – мільйони мають втратити житло і спокій. Тисячі – своє життя. А кілька десятків – проклясти мене. Але вибору немає – ми розлітаємося до околиць Ойкумени, як Всесвіт після проходження точки сингулярності. І або орда, або орднунг. Або МРІЯ. Це, до речі, ще й найбільший у світі літак. Зроблений в Україні.

І якщо вам не до душі моя мрія - вчіть путунхуа і розклад намазів, мої любі друзі.

четверг, 15 ноября 2012 г.

Альфа і Омега

Мені було завше дивно, що в "Тарасі Бульбі" увагу закцентовано на патріотичній лінії, а лірична уривається з синовбивчим пострілом Тараса. Адже це фундаментальна дилема. Гоголь просто розділив Ісуса навпіл. Альфу протиставив Омезі. Любов – покорі.

Старий Бульба виступає старозавітнім Єговою, який розпинає Андрія і дає шаблю православного джихаду Остапу. Боротьба в душі хісторімейкера – цікава тема для дослідження. Раз ми вже пірнули до світу сінематографу, то згадаємо, що Вільям Воллес у "Хороброму серці" очолює боротьбу проти англійців-окупантів після смерті коханої. Богдан Хмельницький (вже набагато достовірніше) - після викрадення дружини (не факт, що законної та врешті це є тільки доказом його шаленої пристрасті). Ну іще й з сином також не дуже гарно вийшло. Глибші приклади з історії немає сенсу наводити, аби не лякати великою кількістю літер читача. А їх теж вистачає, досить згадати Паріса і Єлену.

То отже? Що є в пріоритетах?

 Той шал у думках і тріпотіння серця, який затоплює душу й тіло від мелодії її голосу, від доторку її божественних пальців? Ті неймовірні цілунки при зорях, місяці, дощі і вітрі, коли навіть цунамі не змусить відірватися від губ коханої? А може її очі, в які хочеться впасти і летіти мільйони світлових років, палаючи надновою зіркою? А як же неймовірні хвилини й години, коли ти відчуваєш світ через її тіло, а вона розчиняється в тобі і затоплює тебе, як океан? Невже мільйони струн, що з'єднують серця і змушують прокидатися від одного сну і плакати від однієї й тієї ж пісні, нічого не варті?

Чи все ж таки важливіші зціплені зуби і пекучі сльози в очах. І наче встромлений ніж у серці від болю за свою землю і кров предків? І крила, що зростають за плечима, коли йдеш на атентат або сходиш на ешафот? Чи святим є бажання вхопити шаблю і розсікти ненависну істоту від чола до пупа? Як це - тиснути на спуск АК, доки не закінчаться набої, і п'яніти від порохового диму, як школяр від першої чарки? Знищувати міста і села натиском однієї кнопки?

Хто придумав цю дилему? Навіщо?

 Чому треба обирати між любов'ю до жінки, яка ушляхетнює тебе і зводить до небес, і любов'ю до батьківщини, яку тобі вділила доля? Я не можу зрозуміти сенс загибелі мільйонів молодих чоловіків і жінок через якісь лінії по різному проведені на карті. Через написання молитви до того, кого ніхто не бачив, яке відрізняється шрифтом чи літерами. Через звуки, що відрізняються в різних мовах. Через те, що хтось встає о п'ятій ранку, а хтось - об одинадцятій.

Невже навколо так мало дивних справ і чудових відкриттів, де можна реалізувати свої тестостеронні потяги? Долати гори, пірнати в море, летіти до зірок, відзняти краще за Кемерона, Лукаса і дуету Вачовскі, написати краще за Шекспіра і Румі, гнатися за синім птахом – хіба це не подвиг? Врешті-решт – винести сміття, кинути палити, зварити своїй дитині щось смачненьке, подарувати коханій квіти, купити картину улюбленого художника… Просто – подивитися на зорі. Або схід сонця. Або… На найгарніше на світі обличчя ТОЇ, котра дарувала тобі найвитонченіші насолоди світу. Ніжність рук і теплоту слів. Терпіла вашу дурість і помилки. Терпіла, прощала і любила. Дарувала пестощі, кохання й доброту. Дарувала просто так. Не думаючи про твій річний валовий дохід, вміння стрибати з парашутом чи грати на гітарі, не просячи в тебе НІЧОГО! Бо вона просто любить. Не за щось. А тому що ти є.

 І нехай ви знайомі лише мить. Нехай завтра безноса стара у плащі з косою кине вас під колеса авто або на міліцейську кулю. То буде колись. Зараз – любіть цю мить. Зупиняйте її. Тримайте її зубами. Помріть у ній! Дивлячись на її рідні риси, дихаючи ароматом її волосся, прислухаючись до її дихання, думаючи її снами і мріями. Помріть, щоб народитися знову у ранковому погляді рідних очей, теплі її тіла і світлі її посмішки…

 А як же батьківщина, спитаєте ви?

Усе просто. Якщо ви любите її так само пристрасно і ніжно, як кохану панну, то нема різниці, за що скласти голову. За дніпрові хвилі чи поліські хащі, херсонські степи чи кримські яйли. За Трійцю чи Пророка. Головне - це має бути справжня любов.

Але мені все ж більше шкода Андрія …

пятница, 2 ноября 2012 г.

Ігри на кістках архетипів

Перші офіційно зафіксовані вибори пройшли в Едемі. Але оскільки свій бюлетень-яблуко виборці зіпсували, то ОВК у складі Яхве, Люцифера та Гавриїла вигнала Адама з Євою з засідання і призначила перевибори. З того часу так і повелося, що люди дуже відповідально ставляться до процедури обрання кого чи чого–небудь. З того часу головна проблема, що насправді вибору немає. Ми маємо гру сценаріїв, але їх автор один. І вибір сценарію нагадує клацання пультом телевізора.

Формально відбувається дія, формально відбувається вибір каналів. Проте, зовні це лише втуплений в екран погляд. Таке собі поклоніння тисячеликому і тисячемовному теле-антихристу, який одночасно і тут, і за тисячі кілометрів звідси. Диявол поставив своїх намісників усюди. Думка, що обираючи його праву чи ліву руку ви змінюєте його сутність – смішна!

Звичайно приємно знати, що ця фізіономія представляє цілком симпатичних «старих донецьких», а ось ця – групу «РосУкрЕнерго» (п'яту колону Московії в Україні), але без боротьби за право бути не рабом обидва клани потиснуть один одного і візьмуться за гречкосіїв.

Господь в якості Держдепартаменту Едему спостерігає за тим, що коїться на Землі - періодично посилає своїх комісарів та небесних спостерігачів, закриває рахунки добрих справ і заносить імена до чорного списку тих, кому в'їзд до раю заборонено. Але от біда, усі це зрозуміють лише після перетину вод Лети. Проте на той час вже буває пізно каятися. Небесно-польова трійка дає копняка до пекла.

 Не знаючи, чим би ще нашкодити людству, диявол вирішив допомогти з фіксацією гріхоробства. Навіщо напрягати цілу орду янголів, якщо можна змусити людину фіксувати усі свої вчинки та думки самостійно. Невідомо достеменно чи Цукербергу просто підкинули ідею чи все ж таки нечистий керував процесом до бета-версії. Але судячи з назви (facebook – koob es-saf (араб.) – куб чистоти, куб рядів), останній варіант видається ймовірнішим.

 За переказами, коли Чорний камінь Кааби спустили з неба, він був сліпучої білизни та блищав так, що його було видно за чотири дні ходи від Мекки. Але поступово, від дотиків численних грішників, камінь темнів, поки не перетворився на зовсім чорний. Так само найбільша соціальна мережа поступово перетвориться в цифрове пекло і архів гріхів. Ми самі пишемо свої судові рішення, самі ув'язнюємо себе в тенетах трьох шісток W(VI)orld W(VI)ide W(VI)eb, набираючи адреси сайтів. Ми чекали армагеддон у зблисках небесних колісниць та глобальних катаклізмах, але не помітили, що ми в його епіцентрі.Янголи господні приходять в образі антиглобалістів і масках Гая Фокса, натомість цифровий антихрист скуповує наші душі, даруючи усілякі забаганки через укладання ліцензійних угод.

 Україна, що мала усі шанси оминути обійми бюрократичного інтернаціоналу, на жаль стрімко втрачає свій анархістський антивірус. Старшина здає гетьманів за опціони та офшорні ярлики на правління, посполиті грабують тяжким трудом зібрані достатки своїх більш підприємливих земляків. Третя республіка вичерпала себе як проект. Натомість будується українська Річ Посполита. Нічого нового – магнати, які призначають короля, корпоративні армії та реєстрове козацтво, цехи і братства, війни конфесій, нарешті - вибори до сейму. Одна проблема – нема поділу на шляхту і бидло. Бо бидло по обидва боки бар'єру. Кожному з видів бидла пропонуються свої моделі сублімації громадсько-політичного лібідо. Незважаючи, що рештки шляхти намагаються підняти холопів на нову Хмельниччину, наразі це нікого не колише. Девальвація цінності насильства і спротиву владі дала глибоке коріння.

Варто за це подякувати рідному Іуді – третьому президенту. Глибока вербовка прикордонника Ющенка (як відомо, любі мої естети, прикордонні війська СРСР входили до складу КДБ) напевно сталася ще тоді. Адже інакше не можна пояснити технологію стигматизації базових архетипів українства, що була використана помаранчевим месією. Як наслідок ми втрачаємо мову, історію, легітимність, генофонд, врешті матеріальні цінності. Тому зараз перед Україною лежить поле. І нажаль воно не Косове, де має вирішитися усе. Скоріше Бородинське, а то й Каталаунське. І якщо в перших принаймні було зрозуміло – хто свій, хто чужий, то вже на Каталаунських полях панувала Перша європейська громадянська війна. Зараз лінія фронту проходить по родинах, гаманцях, святинях та літерах. Знаходження окремих унікумів або свідомих дезертирів у глибокому тилу є лише тим самим винятком із загальних правил і відтермінуванням шибениці. Бо ця ВІЙНА - це якраз той випадок, коли краще пасти коня найбоязкішого воїна на полі бою, ніж пересидіти вдома.

 Бо колись тебе чи мене запитають вузькоокі господарі: «Де ти був, коли твоє царство котилося до могили? Чому ти не подав руку полководцям, що не зрадили імператорській присязі?». Я не певен, що знатиму відповідь. Я не певен, що доживу до такої ганьби. Але я певен, що до ранкової зорі лишилося кілька хвилин. Найгустіша темрява перед приходом денного світила.

 Перші півні вже прокукурікали. Небо періодично збирає жертовну данину, а ми застоялися в черзі. Вила вже винесені з сараю, встромлені в землю і чекають на своє.