четверг, 25 декабря 2014 г.

надішли мені лаванду

надішли мені лаванду з кримських гір
посміхнися - як ти тільки вмієш - з фото
пам’ятаєш? присмак кави - там де «Мусафір»
пам’ятаєш? як хмариться, туманиться у каньйоні

нагадай мені за вулички Бахчисарая
заклик муедзіна, мінаретів олівці
дощ відчуй імлистий, холодок гранітних брил
і долоньку заховай в моїй руці

памятаєш? сутінки вагону, стук коліс
вихори шалені в двох серцях
відчуваєш? як гаряча кров "Екім-кари"
розливається по ерогенних зонах

як ти там, моя фісташко, де сховалась ніжна Джаніке?
чи ніхто не розірвав твоє зашерскле тіло?
чи так само підземелля криють щось таке
що тепер згадати солодко і гірко

зацілуй - як тільки ти умієш,
говори з теплом, що лиш у тебе є
дай напитися краплинами із твого тіла
і не відпускай мене нікуди, як тоді

посміхнися – ти завжди так гарно посміхалась
наче дівчинка мала - закопиль вуста
обійняти дай тебе, закрутить навколо
щоб аж паморочилася голова

напиши мені всього три слова
врешті просто надішли листа
напиши, що зараз ти щаслива,
що можливо й не усе гаразд,
але ти - мене не розлюбила
але ти - пробачила мене

надішли ж мені лаванду з яйл і перевалів,
зачаруй мене у терні й кропиві,
і посидь зі мною на краєчку прірви,
в мить, що певно краща у житті…

вторник, 11 февраля 2014 г.

I have a dream…


Have you ever noticed how small our dreams are?
In the 90-s guys dreamed of being racketeers, girls – foreign-currency-paid prostitutes. Then the most adventurous ones were shot, and the boldest – sold to Albanians. Now the dream limit is – a manager. A being in a suit and a trendy tie. I guess this is how angels in Jehovah’s Witnesses’ paradise look like. In winter – Maldives or if you are not that lucky – Egypt, on Friday – to get drunk. In the morning – coffee, at noon – solitaire, at night - minimum needs for a sleep. Sex with an office co-worker or an ad representative. If you are not that lucky – with administration, in a queer form. Those who were deprived of gray matter are dreaming about a cop’s uniform. Cooler than that would be an attorney’s uniform, but there you need a brain. But Chinese haven’t learned yet how to make it cheap and of good quality. To dream is in general considered an unrewarding action nowadays. The maximum that’s allowed is - to win a million dollars. Or to purchase an apartment on the Pechersk hills or one can also get a deputy’s seat. Forever, if possible. To cut the budget, sometimes knock down mob with a new car and wag his tongue at Shuster Live show.  

 Therefore I am almost sure that 90% of the population irrespectively of the language, residential area or religion would happily agree to organize the National political prison on the ten per cent of the territory of Ukraine – with areas for hunting, helipads, palaces and kangaroos. And to place all those, longing for a deputy’s seat, there. Sure thing, forever. And
thats it. What do you think? It would be actually cheaper than it’s now.

 Anyway the situation in the world is not much better. Limitation of the coefficient of globality of dreams by the world bureaucratic international is absolutely logic and directly connected with the demographic collapse of the civilization. Nature protects itself as much as it is able, by homosexuality and murders, cataclysms and genocides, but hairless monkeys multiply faster. And to give them an opportunity to dream – is a fancy not planned in the business plan. So, a dream started to decay. Both in width and in depth.

And the worst thing is that even children’s drams are spoilt. Nobody dreams of being Robin Hood or Gagarin, Cinderella or Snow Queen. Of making a bow by himself or learning how to cook borsch. Not even speaking about baking pies or wood-burning. We are not talking about the freaks, who stay the only source of the sacred knowledge about all those things. They are kept in case of a nuclear war. What if we again have to bake pies or chop wood. And all of this with hands. What a NIGHTMARE!!!

 On the other hand - whole social groups, and sometimes countries (such as Somalia, Congo or Afghanistan) just fall out of the dream-making process. The Planet doesn’t notice those sarcomas which devour post-Christian, white (excuse me this non-tolerant word) civilization. Likewise the last Romans, the world thinks that it can negotiate with cannibals. You can negotiate, of course. The problem is that their currency is violence, not a dollar. The Us Ambassador in Libya was not saved by the passport, or by dollars, or by aircraft carriers. A tamed beast starts eating the tamer, and he keeps murmuring about the rights of beasts. It is called – tolerance. 

 The saddest thing is that beasts’ dreams are to eat all others and become the toughest beast. What is even worse is that beasts are actually right. To unite a gazelle and a lion under one scepter is possible only by violence alone or segregating them into different cages. Segregation is above the law and violence is given to terrorists as a franchise.

 When Genghis Khan was asked what he was striving for in his marches, he answered: “I wish a girl with a golden plate in her hands could go from the Yellow Sea to the Black Sea, without being afraid of losing her honor or the plate”. The similar idea about the area from Panjshir to Waziristan was also a dream of Talibes. Only the New Horde can unite a climacteric Europe and a frigid Russia.  An impotent Mongolia, let alone Ukraine, is not capable of that. Apparently the only two challengers for the place of Casanova are China or Caliphate that is quickly developing. What a weird word-play! The Old Turkic “ordu” – khan’s headquarters and Latin “ordo” - the order. The Steppe and the City. Yin and Yang. The Afghan mountains and skyscrapers of Guangzhou, Hong Kong and Singapore. And among all that, between a yurt and a douar, there lies my Land, which is called Ukraine. 

I am dreaming of not having to choose between the East and the West. Drinking water from the Dnipro without thinking if I am going to die poisoned next morning. Seeing herds of wild oxen on Kherson steppes, and eagles that soar above the mounds. I am dreaming… Of listening to the play of springs in the Kholodnyi Ravine and hearing Ukrainian in public buses. I am dreaming about singing “Yesterday” together with Hakim and Benjamin, sitting on the Temple Mount. About searching for remedies for various diseases in the Ituri jungle without being afraid for my life. Studying ancient words of bushmen on the Namib barchans. Walking down the streets of Benghazi and Port Said without hiding a cross under the shirt. Drinking “Kindzmarauli” in Daghestan mountains and fishing for a grayling on the Yenisei rapids. My dreams pull apart my poky body and my poky Ukraine. I dream about shooting away in a Cadillac Eldorado down a luxurious highway from Lisbon to Vladivostok. Feeding tigers in an orthodox monastery together with the president of the republic of Zeleny Klyn (the Green Ukraine). Hiking with a backpack from Mohenjo-daro to Jericho. Singing “Vona” (“Her”) in the Grand Canyon and skiing down the Greenland snows.

Why is there so much of me? And why is there so little strength for making the DREAM come true? Maybe I collected dreams that are not mine? Maybe you put them in storage and lost the key? I know that for my dream to come true – millions have to lose their homes and peace. Thousands – their lives. And several dozens – to curse me.  But there is no choice – we scatter away to the outskirts of Ecumene, like the Universe after it had passed the point of singularity. And either horde or ordnung. Or the DREAM. It’s also the name of the biggest aircraft in the world. Made in Ukraine. 

And if you don’t like my dream – study Putonghua and the schedule of namaz, my dear friends.

вторник, 4 февраля 2014 г.

Листи щастя




Для багатьох гуманоїдів, що живуть на цій планеті, для щастя досить мати комфортну печеру, набитий мамонтятиною холодильник і затверджений алгоритм в синусоїді «робота-страждання - вихідні-релакс». Зрештою, якщо поставитися до усього, що нас оточує філософськи, то можливо й не варто розгойдувати життєву гойдалку згори-вниз. Жити собі, існувати, дихати, вживати якусь їжу, зрідка підживлювати рецептори чужими емоціями або алкоголем. 
Можливо… Але як же це нестерпно!
Нестерпно - знаючи, що можливо усе інакше.
Знати, що поруч є щастя. І це щастя має обличчя. Найпрекрасніше у світі.
Це щастя має диво-голос. Щастя, якому я пишу листи, мріючи бодай про два слова відповіді. Відтоді, як ти з’явилася - прийшло розуміння того, що усе життя розполовинилося на «до тебе» і «з тобою». І нехай між нами засніжені поля і кілометри доріг, нехай душа розривається від туги за тобою, а серце закам’яніло у своєму болю.
Щастя – знати, що ТИ є.
Що ти дихаєш, всміхаєшся, зітхаєш, їси щось смачненьке або й навіть просто похапцем перехоплюєш якийсь салатик.
Що ти грієш свої ручки в обіймах чашки чаю.
Що твої оченята слідкують за світом і ставлять йому діагноз.
Знати - що ТИ можеш, знати - що чиниш те, що подобається тобі.
Щастя - це кружляти тебе в обіймах. Говорити тобі такі речі, які, окрім тебе, не знає ніхто.
Мовчати і тонути в безодні твоїх очей. Розчісувати твоє волосся і плести з нього косу.
Дихати гірськими вітрами і цілувати солодкими від вина губами хмари.
Гладити твої подарунки, уявляючи, що це ТИ.
Кусати до сліз на очах подушку, бо тебе немає поруч.
І молити по тому бога, аби ТИ навідалася хоча б уві сні.
Насправді не так. Молитися до тебе…
Молитися - аби ТИ сказала ті слова, які так колись розбили вщент моє серце й душу.
Сказала - і не припиняла їх говорити.
Молитися - аби одного дня життя знову відновилося.
Мені є стільки усього тобі розказати. Мені є стільки усього з тобою помовчати.
Мої пальці прагнуть твоїх. Мої губи жадають спити сік твоїх губ.
Моє єство спопеліло без твоєї присутності.
Я не знаю, чому заперте в скриньці серце - це краще, ніж обійми двох сердець.  Нехай навіть на мить. Нехай зранених і тріпотливих, але живих.
Попри те, що буревії кружляють нашу чергову революцію, попри смерті і тортури, я не хочу знати інших викликів, окрім того, що доля розлучила нас. Бо усе мине, і - як казав класик – інші житимуть люди, інші кохатимуть люди…
Не пам’ятаю чи казав тобі колись – насправді ми НІКОМУ не потрібні в цьому світі, окрім одне одного.
Усі наші рухи, вчинки, думки можуть бути епізодично цікаві кому-небудь. Хтось зауважить думку, комусь перепаде достатку, а ще хтось зігріється нашими емоціями.
Саме тому так дивно було знати, що в тобі мене цікавило УСЕ.
Від нігтика на ногах до літери в слові.
І саме тому таким щастям було знати, що ти думала так само.
І саме тому я пишу тобі листа. Ще одного серед тих, які вибивали пальці по клавішам, коли біль ставав зовсім нестерпним.
Коли ти вкотре навідувала мене уві сні.
Я готовий і буду писати ці листи, бо ти ЩАСТЯ.
Лиш ТИ – ЩАСТЯ…


вторник, 28 января 2014 г.

WHAT FOR?


When it is raining endlessly. When the sky died and is covered with gray clouds. When the wind is blowing in your pockets. When you are drinking the tenth cup of coffee and do not feel its taste. When the one you love, thinks you are nothing.  When you not sure any more if you have ever loved for real. When your dearest dies. When tears are coming down and you don’t want to keep them. When a gray kitten has no chances to avoid the car wheels. When a bird’s flight is cut short by a meaningless shot.  When you have to choose between bad and disgusting. When prosperity and status are made on children’s pain and tears. When you want to step on a narrow concrete strip that marks the roof off the abyss and make a step forward…Then, when you want it, here’s a desperate question - WHAT FOR?

What for is all of that? What for, if both love and hatred vanish the same way? What for, if all of us will die? What for, if everything in this world has money equivalent? And those who doubt it are fools, because they know nothing about this life. Everything around is vanity. All the plots have been written long time ago and even decorations of this specific life have been already used for somebody somewhere. There are so many of us on the planet that each of us is used by the civilization for 1 % at most. Millions of people live just to spoil air, water and soil, create several ones similar to them and eliminate a hundred - of different, but still alive ones. Or even similar ones.

Each moment civilization produces megatons of plastic, metal, chemicals and synthetic materials that will be a trend in some unnecessary industry right tomorrow, in order to give place to something different, newer, but, in fact, simply newly-mixed stuff the day after tomorrow.
Why do we launch space rockets, if we do not know what to do here – on the Earth? Why do we go to the churches with Good Friday face, if both churches and souls are abandoned long time ago? Whom for does this civilization of protein robots, who function in the framework of simple algorithms, exist? Mankind, what for do you devour TIME and SPACE?!!!

 To answer the questions, compiled from letters above, you don’t need to possess an extraordinary brain or God’s enlightenment…What you need is to realize that life is not just a form of existence and reproduction of proteins. It’s a complex of actions, feelings, impressions, deeds, touches, conditions, borders. Those are ups and downs. Spread out millions of kilometers of space, and feelings, compressed into a drop of pain. Breath of fresh air piercing each atom of your body. Billions of flaming worlds scattered high above your head. The rainbow that exists just a couple seconds and gives flashes of love carnival between the rays and the drops. It’s that kiss which matters more than sex and anything else. It’s that first touch of her – the one, the only, the sweetest in the Universe! Wild burst of emotions, hormones, touches, cramps, when it feels like a supernova explosion, and there’s no you and her, but a united body that is burning and reflecting. And this moment is worth dying in it.

Life… What it’s like without a taste of fresh baked bread? Without its crispy crust and the whole smell of warmth, that went through the field and wheat heads, hands and fire and into a little wonder… Warm milk flavour and wet eyes of a cow, looking at you. Smell of dew drops on the grass, the force filling your body through each leaf of knotgrass, with spicy breaths of wormwood and milfoil. You exist when melting in the maternal lap of the world ocean… When drinking freezing silver of the well water. When disappearing in the greenish abyss of the Dnipro waves.  When feeling as a half-brother to all those creatures, hidden in the blue blood of the sea.

 The sense of being on this small planet opens up when a child’s hand trustfully disappears in your palm. When eyes of your dear, dark and deep as the Kholodnyi Ravine springs, hold your caress. When your voice and your friends’ voices come as one song. When you breast the highest mountain and wipe your sweaty forehead with hands skinned to blood.  When you crawl through dirt and evil without knowing if there is a way out, but you don’t give up! When everybody thinks that you are doing wrong, but you do it your way.

 When nobody remembers anymore why we are here, and only you know that it’s a game. And when this life game is over and we all wake up one morning, once more we will realize and recollect something. Along those star-studded highways that our spaceship is ripping from nowhere to nowhere, there is no better mind game than life…


четверг, 16 мая 2013 г.

Гірше за смерть


Коли настає смерть - втрачаються усі відчуття і навіки розмикаються усі внутрішні енергетичні ланцюжки. І це певно найгірше, бо перестаєш ЧУТИ життя навколо і лишаєшся на самоті з своїм внутрішнім пеклом.
Однак набагато гірше жити паралельно з ТОБОЮ. Паралельно, зовсім не перетинаючись... Не перетинаючись з тою - без кого неможливо жити. Жити у справжньому сенсі цього слова. Відчуваючи радість, відчуваючи легкість, відчуваючи біль і солодку жагу…
Хто хоч колись був підстрелений підлим малюком Амуром, зрозуміє усе без пояснень.  Решті нема сенсу щось пояснювати.
А хіба можна пояснити, як це?
Не напиватися водою і не надихуватися повітрям, бачити ТЕБЕ в кожній постаті, що майне в натовпі. Сидіти, рахуючи години, на підвіконні, де ТИ частувала мене коктейлями.
Або вишукувати ТВОЄ ім'я в нетрях електронної мережі - а раптом є якась звістка?
Як у священному ритуалі я розглядаю ТВОЇ фото, згадую твої цілунки, чекаю щоночі у снах.
Нота знайомої мелодії розриває серце від болю, бо я пам'ятаю, коли вона звучала. Слова, які ми співали разом, виносять мозок і випалюють свідомість. В найбанальніших сюжетах починаєш шукати свою історію.
Ерос бореться з філією, сентиментальний біль з фізіологічною потребою тримати тебе за руку і тонути в твоїх очах.  
Може ТИ наснилася мені колись і нічого ніколи не було, але тоді я хочу знову так заснути. Хоч на мить. А краще навіки. 
Обережно поклавши голову на твої коліна, цілувати твої руки і молитися ТВОЇМ ім'ям.
Жахи починаються тоді, коли розумієш, що смерть - то не найстрашніше. Набагато гірше бігати просторами міста і нетрями інтернету, як мисливський пес, вишукуючи сліди твого перебування. І невимовна радість знайденого сліду, коли все інше видається неважливим.
У житті так багато непотрібних речей, які ми маємо і які ми робимо. Проте розуміти це починаєш лише тоді, коли не маєш і не можеш робити найголовнішого - любові. ТВОЄЇ любові.
Біль, що рве серце на частини і який не маскується навіть натягнутою посмішкою, так само живе і в ТОБІ. Адже я це теж знаю.
Естетика по той бік задзеркалля нічим не ліпша від моєї. Можливо краща тим, що в тебе є ілюзія волі, а я позбавлений навіть цього.
З неба на землю нам подарували це кохання. Подарували, як жорстоку насмішку. Як дорогий смартфон сільським дітям, що не мають навіть електрики. Але краще так, ніж не знати ніколи яке воно - це почуття.
Тоді - коли ТВІЙ доторк запалює всесвіти. Коли ТВІЙ подих жаданіший за всі аромати світу. Коли ТВОЇ очі це найважливіше, що треба для щастя. Врешті коли твоя думка - єдина яка варта чогось.
Егоїстично думаю, що напевно ТОБІ так само боляче й самотньо, як і мені без тебе. Я звісно радітиму кожній твоїй щасливій миті. Але чомусь мені здається, що слово ЩАСТЯ не для нас, коли ми не поруч.
Без тебе травневі ночі видаються пустими і тоскними, солов'ї дратують своїми переливами, а бузок навіває смуток.
Енергія, що спонукала творити щось, зникла разом з ТОБОЮ. Я знаю нащо ти так вчинила. І я не знаю нащо ти так мене й себе мучиш. Невже ти віриш, що ТАК краще? Невже ти не знаєш, що ми любимо один одного? Невже?

понедельник, 15 апреля 2013 г.

Дві ВІРИ




В українському серці є дві ВІРИ. 
Жива, скажена, ніжна, зелена, пянка.
І сяюча азійським сонцем, жорстока, гірка, вимоглива.
В українській голові є два отвори. Від скіфської стріли і римського списа.
На нашій спині, там де лишилися шрами від ампутованих крил - татарська тамга і капетингська лілія.
Останні роки стало модно вірити. Хоча взаправду і в радянські часи ми теж усі були віруючі.
Ми вірили в тетраграматон КПСС і поклонялися ленінському зіккурату, червоній зірці Іштар і пекельному Вічному вогню.
А потім халявний дурман скінчився і ми почали згадувати. Хто був перший?
Чия рука написала в наших душах перші символи?
Перша віра зросла з трипільських берегинь і зміїв-меандрів. Очі її дерев’яних і кам’яних ідолів дивляться на нас назвами рік і пагорбів.
Вона зроджується Родом з світової писанки найдовшої ночі, гартується в Ярданській ополонці і розриває добу навпіл весняним сонцем.
Перша віра вдягає нас в екологічно чисті шати органічного землеробства і примітивного малярства. Вона знає кожен наш рух і кожну нашу думку.
Європа черпає з неї глиняні хати і веганські дієти.
Всі абзаци Фройда уклалися в її піснях і славнях. Дика лють і хіть її первісної енергії нуртувала від Ірландії до Алтаю.
Це вона пронизує нас, коли в серці резонують народні переспіви.
Коли ранкове сонце заливає мільярдами діамантів заросяні трави.
Коли тумани мавками встають над лісовими озерами.
Перша віра краяла землі і тіла вогнем і мечем, пестила їх своїми ніжними руками та віддавала на требу хтонічним істотам.
Вона викидає нас за межу добра і зла. Населяє духами ліси і села.
Вчить русальським містеріям і купальським любощам.
Першовіра страшна і невідворотна, вона проростає крізь наші вчинки і думки. Вона вабить і зачаровує, і вже не розумієш, хто тобою керує - ти сам чи вона.
Друга віра прийшла в князівських шатах і з хрестами франкських мечів. Спочатку вона звабила пурпуровою цнотою готський орднунг, а вже потім і слов'янський анархізм.
Коли вона дійшла до жителів фінських боліт, язик її гарно вправлявся з норманською лайкою, арамейськими молитвами і язичницькими ініціаційними закликами.
Ми не знали ще тоді, що Магдалина була чеснішою за неї, а Іштар поряднішою.
Вона звалася любов'ю, вона примушувала молитися розіп'ятому Сину Божому, вона принесла нам Закон і показала, як його можна не виконувати.
Нова господарка тримала нас печерним постом і залізними веригами. Сікла нас батогами і мусила класти поклони цареградським парсунам.
Є купа безперечних плюсів, які вона дала Україні - знання давніх мов, шану до влади, містичний мазохізм і нетерпимість до чужої думки.
Врешті ми мали би сконати, як елліни і перетворитися на сучасних греків, які віддали Мухаммеду усі перші Христові церкви і радо пояничарилися.
Україну врятували козаки. Загальновідомо, що метиси найвитриваліші. Січ зібрала до свого казана покидьків і лицарів, кавказців і германців, українців і татар. З хортів, пойнтерів та вівчарок вродилися якісь несамовиті цуценята.
Цуценята, що раділи старою вірою, а сумували новою.
В світі вже була така ситуація - коли японські самураї кохалися й вбивали за Аматерасу, а помирати йшли до ніг Будди.
Так зродився український синтеїзм.
Ми не віримо в Христа чи Дажбога. Ми віримо в шлях.
Ми віримо в міст, що єднає вирій та пекло.
Ми застряли у вічності на цьому мосту. І замість того аби брати за прохід ним мито, ми отримуємо стусани з обох боків.
Україна - це мав би бути запорожець, що все життя йде шляхом першої віри. Не соромиться своїх чуттів, не боїться вбити за кривду і захистити за правду. І лише на старості роздає свої статки та йде до монастиря.
Натомість є євнух, що смикається між Сходом і Заходом, святкує Новий рік перед Різдвом, п'є горілку в Піст, бо вважає, що вона не скоромна. Лупить свою жінку і цілує в дупу свого начальника. Ходить на свята до церкив і не знає Символа віри.
Носить на шиї хреста, а не виконує заповіді.
То може чесніше визнати, що ми не християни. Не рідновіри.
Ми - синтеїсти. Двоєвірці. І не треба нікого дурити.
І в першу чергу себе.

среда, 19 декабря 2012 г.

Я ненавиджу Україну



Цей шмат географічної плоті, що ми звемо «Україна», народжувався довго і з муками. 
Зачата в сиву давнину від шлюбу трипільського мегаполісу з арійським курганом, виношена сарматами і варягами в княжій Русі, і народжена козацьким середньовіччям - вона могла стати східноєвропейською перлиною, сонцем прикордоння.
Натомість маємо євразійський фільтр, клоаку, територію, контролювати яку необхідно радше з міркувань престижу в регіоні, аніж з якоїсь зацікавленості.
Україна могла б бути незамінним посередником, а є в кращому разі мастилом, що пом’якшує тертя між Європою та Росією.
Маємо уламок червоного дракона що звався СРСР, і який аж ніяк не є Україною. Уламок, який не здатен навіть злякати. Бо пазурі здано на зберігання новітнім андріям боголюбським та атлантичним хрестоносцям, а шкура давно поділена кмітливими сусідами і домашніми мародерами.
Я ненавиджу цю країну і цих людей. Країну, де бидло називає себе елітою.
Де брехня це еквівалент успішності. Де усі все терплять аби тільки нічого не змінювати.
У нас так багато прекрасних жінок, що світова секс-індустрія скоро українізується. У нас так багато боргів, що ми сміливо можемо починати продавати себе на органи зараз, аби допомогти своїм дітям. І доки це після нашої смерті не зробила держава.
Наші діти самодостатні і здатні жити без батьків.
Наші пенсіонери - це істоти, що автономно функціонують, попри всі намагання влади скоротити їх кількість. Це радянська закалка. Голодомори, війни, дефіцити, система виживання й пристосування дають чудовий імунітет.
Чорнобиль за два-три роки стане атракціоном для туристів, а радіація допоможе виростити з українців нову расу. Як свого часу з мавп – перших австралопітеків.
Я ненавиджу наших ялових чоловіків, що не здатні захистити свої родини. І ненавиджу тих гіперсексуалів, що не зважають ні на кого, і ні на що.
Я ненавиджу патріотів, що цмулять алкоголь і ридають під повстанські пісні. Тішаться українськими звичаями і вишиванками, а самі лишають жінок з дітьми і шукають кращих. Принципово говорять українською, а працюють за бакси і рублі.
І ще більше ненавиджу тварюк, що смокчуть воду з наших криниць і серуть на нашу землю. В прямому і моральному сенсі цього слова.
Я різав би горлянки моральним авторитетам, які дурять голови дівчаткам та хлопчикам і реалізують в них свої збочені фантазії. Карав би за «Ясою» Чінігзхана ублюдків-мажорів, які чавлять людей.
Добивають котів і собак на трасах. Стріляють вагітних козуль і вовчиць.
Ловлять рибу в нерест. Обривають життя птаха, що годує пташенят.
Позбавляють роботи й дому батьків і немовлят.
Виносять судові вироки за гроші. Ламають життя та долі людей.
Я ненавиджу наших правоохоронців, які забирають у водія чи запізнілого п’янички останню гривню. Катують невинних у КПЗ та кришують наркотрафік і проституцію.
Я ненавиджу наших жінок за терпіння. Які готові отримувати щодня побої, але бути з садистом-ублюдком, бо він же тато дитини.
Я проклинаю інститут шлюбу у тому вигляді як він є. Ті тисячі маленьких концтаборів, де мучаться одинокі і покинуті душі. Які пов’язані мільйонами умовностей і ланцюгів з такими самими дурними душами. Які мріють про свої кохані половинки, що сплять в чужих ліжках.
Я ненавиджу знати, що десь комусь болить а ти НІЧОГО не можеш вдіяти.
НІЧОГО! Нічого - бо так не можна.
Я ненавиджу вашу соловїно-вишиту порядність. З обжираннями-застіллями, скотським трахом у тракторі чи на задньому сидінні «бентлі». З усіма вашими несоборними церквами, з вашими пустими душами!
Я вбивав би Вас за ваші пересуди, за Вашу заздрість і перемивання кісток.
За те як ви збиткуєтесь з перших поцілунків і весняного рясту. Дитячих мрій і справжнього кохання.
Ненавиджу за сумніви і зневіру, за тупість і обмеженість.
За вбите диво, за зґвалтоване кохання, кастровані мрії.
Ви знаєте, що ви - не люди? І навіть не мавпи.
Ви високопротеїновий вірус. Ви зламані флеш-карти, на які вже нічого не запишеш. Від яких немає ніякої користі.
Я ненавиджу зрадників, які не знають, що вони хочуть. Які зраджують найрідніше і найближче. Які за ситість і комфорт віддають вільні мрії і найбільше кохання.
Наразі ми маємо епоху „нового пакращеного застою”. Епоху статистичного зростання і політичного упокоєння.
Я тішився думками про революцію. Не переймайтесь – її не буде. Курва пішла працювати до кіберфеодального борделю. Бо всі кавалери її покинули. І від цього - вони ще більші покидьки.
Гірше них, тільки ті, хто фотографується на тлі вуличних маніфестацій і повалення хрестів. Хто знімає побиття і смерть на відео замість допомогти.
Я ненавиджу вас інтернет-трутні. Істоти, що лайкають під фотографіями помираючих дітей і бездомних собак, політв’язнів і жертв катастроф. І нічого не роблять для них.
Ви – жерці клавіатури та монітору, айфонофіли і раби своїх мобільних телефонів.
Ми нарешті навчились робити власні майонези та кетчупи і страшенно цим пишаємось. Ми переконали себе, що наше пиво і горілка є найкращі, бо ці продукти нами вживаються частіше, ніж сало й хліб. Натомість худоба вирізається, як під час татарського іга, за хліб щороку йде війна, а обладнання діючих заводів відправляють на кольормет. Для того щоб навчитись цьому, нам треба було двадцять років.
Нам більше не потрібні ліси і ріки. Карпати чудово виглядають і без смерек, а Дунай без птахів і риби. У нас «чудовий» транспорт, який уже давно ніхто так не робить. У нас немає нормальних доріг, зате є вертолітні майданчики.
Як вам не соромно жити в цій комунальній кімнаті?
Кімнат будинку під назвою „Колишній СРСР”, яка пофарбована в синьо-жовту барву?
Хіба наші діди й батьки мріяли про таку Україну?
Визнання державних символів колишньою партноменклатурою і вживання державницьких термінів ще не означає існування держави. Можна довго ремонтувати стару хату, чинити покрівлю, прорубувати нові вікна, переставляти двері, але не можна жити в аварійній будівлі.
Треба будувати нову. Як би ліньки не було.
Казка про халяву - це лише казка.
Держава отримана за просто так, довго просто так не стоятиме.
Таргани й щури втечуть перші. Потім полишать гнізда птахи.
А потім хата впаде. Від вітру, від сусідського бульдозера.
Можливо навіть від грюкання дверей.
Акт виконаних робіт по проекту „Україна” підпишуть і покладуть на полицю. Якщо на той час ще когось цікавитимуть архівні документи. 
О, як я ненавиджу вас, люди!
Бо це з вас складається УКРАЇНА. З ваших хабарів, заздрощів на сусіда, неподіленої межі, викинутого під вікном сміття, переходу на червоне світло, матюків при дітях… З вашої гонитви за статусом, купюрами й обновками, вашої продажності, зневаги до праці, до стареньких, до правди врешті-решт.
Я хочу бачити, як ви горите у пеклі. Як МИ там горимо. Бо Я теж такий як ВИ.
Саме тому я кажу Україні: «Мамо, я вас ненавиджу!»
Я не хочу так жити. Я не можу так жити.
Ніколи не називайте більше мене українцем. Я не хочу бути такими як ви.
Моя країна зветься ОБРІЙ.
Бо я простягну свої крила від обрію до обрію. Якщо не зараз, то дуже скоро.
Наразі я лише гусінь. Потворна, зрадлива і шкідлива. Я маю тимчасово здохнути аби розправити крила.
І тоді я скажу вам - я більше не українець. Називайте мене обром.
Мій дім всесвіт.
Мій прапор чорний - як земля під ногами і космос у височині.
Можливо тоді там буде дуже самотньо. Там - у льодяних просторах.
Самотньо, як першому бунтівнику, який пролетів зіркою і вмерз навіки в пекельну кригу.
Але я знаю, що перші обри вже там. Вони чекають на мене. Поки я наберуся мужності.
Звідки я знаю?
Вони дарували мені янгола аби я вірив. Аби мені була пара для зльоту.
З мене поганий учень. Але я вірю - на мене почекають.
А ви - лишайтесь українцями.

воскресенье, 25 ноября 2012 г.

У мене є мрія…

Ви помічали, як змаліли наші мрії?

В 90-х хлопці мріяли стати рекетирами, дівчата – валютними проститутками. Потім найавантюрніших постріляли, а найзухваліших - продали албанцям. Зараз стеля мрій - менеджер. Істота в костюмі і трендовій краватці. Певно так виглядають ангели в раю Свідків Єгови. Взимку - Мальдіви або як не пощастить Єгипет, в п'ятницю - напитися.  Зранку - кава, вдень - пасьянс, вночі – прожитковий мінімум сну. Секс з колегою по офісу або рекламним агентом. Як не пощастить - з керівництвом у збоченій формі. Кому не пощастило з сірою речовиною, мріють про мєнтовський мундир. Крутіше нього прокурорський, але там уже треба мозок. Проте китайці ще не навчилися робити його дешево і якісно. Мріяти взагалі зараз вважається невдячною справою. Дозволений максимум - виграш мільйону доларів. Або придбання квартири на Печерських пагорбах. Або ще можна отримати депутатський мандат. Бажано довічно. Пиляти бюджет, зрідка давити бидло новою машиною і чесати язиком на Шустері.

 Тому майже впевнений, що 90% населення незалежно від мови, області проживання і віросповідання з радістю б дали згоду зробити на десяти відсотках території України Національну політичну тюрму – з мисливськими господарствами, вертолітними майданчиками, палацами і кенгуру. І поселити там усіх-мандата-бажаючих. Знову ж довічно. І крапка. А що? Реально вийде дешевше, ніж зараз.

 Утім у світі справа не краща. Обмеження світовим бюрократичним інтернаціоналом коефіцієнту глобальності мрій абсолютно логічне і прямо пов'язане з демографічним колапсом цивілізації. Природа, як може захищається гомосексуалізмом і вбивствами, катаклізмами і геноцидами, але голі мавпочки розмножуються швидше. І дати їм змогу ще й мріяти – непередбачена бізнес-планом примха. Так мрія почала вироджуватися. І в шир, і в глиб.

А найгірше, що попсуті навіть мрії дітей. Ніхто не мріє стати Робін Гудом чи Гагаріним. Попелюшкою чи Сніговою королевою. Змайструвати власними руками лук чи навчитися варити борщ. Не кажу вже про випікання пиріжків або випалювання по дереву. Ми не говоримо про диваків, які лишаються носіями сакрального знання про все це. Їх тримають на випадок ядерної війни. А раптом знову доведеться пекти пиріжки або рубати дрова. І все це руками. Який ЖАХ!!!

 З іншого боку - цілі соціальні групи, а деінде й країни (такі як Сомалі, Конго чи Афганістан) просто випадають з процесу дріммейкерства. Планета не помічає ці саркоми, які жеруть постхристиянську, білу (не побоюсь цього нетолерантного слова) цивілізацію. Як і останні римляни, світ думає, що можна домовлятися з канібалами. Домовлятися звичайно можна. Проблема лише в тому, що їхньою валютою є насилля, а не долар. Посла США в Лівії не врятував ні паспорт, ні долари, ні авіаносці. Навчена тварючка починає жерти дресирувальника, а він бубнить про права тварючок. Це називається - толерантність.

 Найсумніше, що мрії тварючок - зжерти усіх інших і стати найкрутішою тварючкою. Ще гірше те, що насправді тварючки праві. З'єднати під одним скіпетром газель і лева здатне тільки чисте насильство або сегрегація їх по різних клітках. Сегрегація зараз поза законом, а насильство по франшизі віддали терористам.

 Коли Чінгісхана запитали, чого він добивається своїми походами, він відповів так: "Я б хотів щоб в моїй країні гарна дівчина з золотим блюдом могла пройти від одного океану до іншого, не втративши при цьому ані дівочої честі, ані блюда". Про щось подібне від Панчшеру до Вазірістану мріяли й таліби. Лише Нова Орда здатна з'єднати клімаксуючу Європу і фригідну Росію. Ні імпотентна Монголія, ні тим більше Україна на це не здатні. Очевидно, що на роль Казанови претендують Китай або Халіфат, що швидко конструюється. Яка дивна гра слів! Давньотюркське "орду" – ставка хана і латинське "ордо" – порядок. Степ і Місто. Інь і Ян. Афганські гори і хмарочоси Гуанчжоу, Гонконгу та Сінгапура.  І між цим, між юртою і шато, лежить моя земля. Земля, яка зветься Україна.

 І я мрію не обирати між Сходом і Заходом. Я мрію пити воду з Дніпра, не переймаючись тим, що на ранок сконаю від отруєння. Бачити стада турів в херсонських степах, і орлів, що кружляють над курганами. Я мрію… Слухати плюскіт джерела в Холодному Яру і чути українську мову в маршрутках. Я мрію співати з Хакімом і Беньяміном "Yesterday", сидячи на Храмовій горі. Шукати ліки від різних хвороб в джунглях Ітурі, не переймаючись за своє життя. Вивчати давні слова бушменів на барханах Намібу. Гуляти вуличками Бенгазі і Порт-Саїду, не ховаючи розп'яття під сорочку. Пити "кіндзмараулі" в горах Дагестану і ловити харіуса на єнисейських порогах. Мої мрії роздирають моє затіснЕ тіло і мою затіснУ Україну. Я мрію промчати на "каділлаку-ельдорадо" розкішним автобаном від Лісабона до Владисходу. Погодувати тигрів в православному монастирі разом з президентом республіки Зелений Клин. Пройти з рюкзаком від Мохенджо-Даро до Ієрихону. Співати "лиш вона" у Великому каньйоні і летіти на лижах грендландськими снігами.

Чому мене так багато? І чому так мало сили для втілення МРІЇ??? Може я зібрав чужі мрії? Може ви їх здали на зберігання і загубили ключ? Я знаю, що аби моя мрія збулася – мільйони мають втратити житло і спокій. Тисячі – своє життя. А кілька десятків – проклясти мене. Але вибору немає – ми розлітаємося до околиць Ойкумени, як Всесвіт після проходження точки сингулярності. І або орда, або орднунг. Або МРІЯ. Це, до речі, ще й найбільший у світі літак. Зроблений в Україні.

І якщо вам не до душі моя мрія - вчіть путунхуа і розклад намазів, мої любі друзі.

четверг, 15 ноября 2012 г.

Альфа і Омега

Мені було завше дивно, що в "Тарасі Бульбі" увагу закцентовано на патріотичній лінії, а лірична уривається з синовбивчим пострілом Тараса. Адже це фундаментальна дилема. Гоголь просто розділив Ісуса навпіл. Альфу протиставив Омезі. Любов – покорі.

Старий Бульба виступає старозавітнім Єговою, який розпинає Андрія і дає шаблю православного джихаду Остапу. Боротьба в душі хісторімейкера – цікава тема для дослідження. Раз ми вже пірнули до світу сінематографу, то згадаємо, що Вільям Воллес у "Хороброму серці" очолює боротьбу проти англійців-окупантів після смерті коханої. Богдан Хмельницький (вже набагато достовірніше) - після викрадення дружини (не факт, що законної та врешті це є тільки доказом його шаленої пристрасті). Ну іще й з сином також не дуже гарно вийшло. Глибші приклади з історії немає сенсу наводити, аби не лякати великою кількістю літер читача. А їх теж вистачає, досить згадати Паріса і Єлену.

То отже? Що є в пріоритетах?

 Той шал у думках і тріпотіння серця, який затоплює душу й тіло від мелодії її голосу, від доторку її божественних пальців? Ті неймовірні цілунки при зорях, місяці, дощі і вітрі, коли навіть цунамі не змусить відірватися від губ коханої? А може її очі, в які хочеться впасти і летіти мільйони світлових років, палаючи надновою зіркою? А як же неймовірні хвилини й години, коли ти відчуваєш світ через її тіло, а вона розчиняється в тобі і затоплює тебе, як океан? Невже мільйони струн, що з'єднують серця і змушують прокидатися від одного сну і плакати від однієї й тієї ж пісні, нічого не варті?

Чи все ж таки важливіші зціплені зуби і пекучі сльози в очах. І наче встромлений ніж у серці від болю за свою землю і кров предків? І крила, що зростають за плечима, коли йдеш на атентат або сходиш на ешафот? Чи святим є бажання вхопити шаблю і розсікти ненависну істоту від чола до пупа? Як це - тиснути на спуск АК, доки не закінчаться набої, і п'яніти від порохового диму, як школяр від першої чарки? Знищувати міста і села натиском однієї кнопки?

Хто придумав цю дилему? Навіщо?

 Чому треба обирати між любов'ю до жінки, яка ушляхетнює тебе і зводить до небес, і любов'ю до батьківщини, яку тобі вділила доля? Я не можу зрозуміти сенс загибелі мільйонів молодих чоловіків і жінок через якісь лінії по різному проведені на карті. Через написання молитви до того, кого ніхто не бачив, яке відрізняється шрифтом чи літерами. Через звуки, що відрізняються в різних мовах. Через те, що хтось встає о п'ятій ранку, а хтось - об одинадцятій.

Невже навколо так мало дивних справ і чудових відкриттів, де можна реалізувати свої тестостеронні потяги? Долати гори, пірнати в море, летіти до зірок, відзняти краще за Кемерона, Лукаса і дуету Вачовскі, написати краще за Шекспіра і Румі, гнатися за синім птахом – хіба це не подвиг? Врешті-решт – винести сміття, кинути палити, зварити своїй дитині щось смачненьке, подарувати коханій квіти, купити картину улюбленого художника… Просто – подивитися на зорі. Або схід сонця. Або… На найгарніше на світі обличчя ТОЇ, котра дарувала тобі найвитонченіші насолоди світу. Ніжність рук і теплоту слів. Терпіла вашу дурість і помилки. Терпіла, прощала і любила. Дарувала пестощі, кохання й доброту. Дарувала просто так. Не думаючи про твій річний валовий дохід, вміння стрибати з парашутом чи грати на гітарі, не просячи в тебе НІЧОГО! Бо вона просто любить. Не за щось. А тому що ти є.

 І нехай ви знайомі лише мить. Нехай завтра безноса стара у плащі з косою кине вас під колеса авто або на міліцейську кулю. То буде колись. Зараз – любіть цю мить. Зупиняйте її. Тримайте її зубами. Помріть у ній! Дивлячись на її рідні риси, дихаючи ароматом її волосся, прислухаючись до її дихання, думаючи її снами і мріями. Помріть, щоб народитися знову у ранковому погляді рідних очей, теплі її тіла і світлі її посмішки…

 А як же батьківщина, спитаєте ви?

Усе просто. Якщо ви любите її так само пристрасно і ніжно, як кохану панну, то нема різниці, за що скласти голову. За дніпрові хвилі чи поліські хащі, херсонські степи чи кримські яйли. За Трійцю чи Пророка. Головне - це має бути справжня любов.

Але мені все ж більше шкода Андрія …

пятница, 2 ноября 2012 г.

Ігри на кістках архетипів

Перші офіційно зафіксовані вибори пройшли в Едемі. Але оскільки свій бюлетень-яблуко виборці зіпсували, то ОВК у складі Яхве, Люцифера та Гавриїла вигнала Адама з Євою з засідання і призначила перевибори. З того часу так і повелося, що люди дуже відповідально ставляться до процедури обрання кого чи чого–небудь. З того часу головна проблема, що насправді вибору немає. Ми маємо гру сценаріїв, але їх автор один. І вибір сценарію нагадує клацання пультом телевізора.

Формально відбувається дія, формально відбувається вибір каналів. Проте, зовні це лише втуплений в екран погляд. Таке собі поклоніння тисячеликому і тисячемовному теле-антихристу, який одночасно і тут, і за тисячі кілометрів звідси. Диявол поставив своїх намісників усюди. Думка, що обираючи його праву чи ліву руку ви змінюєте його сутність – смішна!

Звичайно приємно знати, що ця фізіономія представляє цілком симпатичних «старих донецьких», а ось ця – групу «РосУкрЕнерго» (п'яту колону Московії в Україні), але без боротьби за право бути не рабом обидва клани потиснуть один одного і візьмуться за гречкосіїв.

Господь в якості Держдепартаменту Едему спостерігає за тим, що коїться на Землі - періодично посилає своїх комісарів та небесних спостерігачів, закриває рахунки добрих справ і заносить імена до чорного списку тих, кому в'їзд до раю заборонено. Але от біда, усі це зрозуміють лише після перетину вод Лети. Проте на той час вже буває пізно каятися. Небесно-польова трійка дає копняка до пекла.

 Не знаючи, чим би ще нашкодити людству, диявол вирішив допомогти з фіксацією гріхоробства. Навіщо напрягати цілу орду янголів, якщо можна змусити людину фіксувати усі свої вчинки та думки самостійно. Невідомо достеменно чи Цукербергу просто підкинули ідею чи все ж таки нечистий керував процесом до бета-версії. Але судячи з назви (facebook – koob es-saf (араб.) – куб чистоти, куб рядів), останній варіант видається ймовірнішим.

 За переказами, коли Чорний камінь Кааби спустили з неба, він був сліпучої білизни та блищав так, що його було видно за чотири дні ходи від Мекки. Але поступово, від дотиків численних грішників, камінь темнів, поки не перетворився на зовсім чорний. Так само найбільша соціальна мережа поступово перетвориться в цифрове пекло і архів гріхів. Ми самі пишемо свої судові рішення, самі ув'язнюємо себе в тенетах трьох шісток W(VI)orld W(VI)ide W(VI)eb, набираючи адреси сайтів. Ми чекали армагеддон у зблисках небесних колісниць та глобальних катаклізмах, але не помітили, що ми в його епіцентрі.Янголи господні приходять в образі антиглобалістів і масках Гая Фокса, натомість цифровий антихрист скуповує наші душі, даруючи усілякі забаганки через укладання ліцензійних угод.

 Україна, що мала усі шанси оминути обійми бюрократичного інтернаціоналу, на жаль стрімко втрачає свій анархістський антивірус. Старшина здає гетьманів за опціони та офшорні ярлики на правління, посполиті грабують тяжким трудом зібрані достатки своїх більш підприємливих земляків. Третя республіка вичерпала себе як проект. Натомість будується українська Річ Посполита. Нічого нового – магнати, які призначають короля, корпоративні армії та реєстрове козацтво, цехи і братства, війни конфесій, нарешті - вибори до сейму. Одна проблема – нема поділу на шляхту і бидло. Бо бидло по обидва боки бар'єру. Кожному з видів бидла пропонуються свої моделі сублімації громадсько-політичного лібідо. Незважаючи, що рештки шляхти намагаються підняти холопів на нову Хмельниччину, наразі це нікого не колише. Девальвація цінності насильства і спротиву владі дала глибоке коріння.

Варто за це подякувати рідному Іуді – третьому президенту. Глибока вербовка прикордонника Ющенка (як відомо, любі мої естети, прикордонні війська СРСР входили до складу КДБ) напевно сталася ще тоді. Адже інакше не можна пояснити технологію стигматизації базових архетипів українства, що була використана помаранчевим месією. Як наслідок ми втрачаємо мову, історію, легітимність, генофонд, врешті матеріальні цінності. Тому зараз перед Україною лежить поле. І нажаль воно не Косове, де має вирішитися усе. Скоріше Бородинське, а то й Каталаунське. І якщо в перших принаймні було зрозуміло – хто свій, хто чужий, то вже на Каталаунських полях панувала Перша європейська громадянська війна. Зараз лінія фронту проходить по родинах, гаманцях, святинях та літерах. Знаходження окремих унікумів або свідомих дезертирів у глибокому тилу є лише тим самим винятком із загальних правил і відтермінуванням шибениці. Бо ця ВІЙНА - це якраз той випадок, коли краще пасти коня найбоязкішого воїна на полі бою, ніж пересидіти вдома.

 Бо колись тебе чи мене запитають вузькоокі господарі: «Де ти був, коли твоє царство котилося до могили? Чому ти не подав руку полководцям, що не зрадили імператорській присязі?». Я не певен, що знатиму відповідь. Я не певен, що доживу до такої ганьби. Але я певен, що до ранкової зорі лишилося кілька хвилин. Найгустіша темрява перед приходом денного світила.

 Перші півні вже прокукурікали. Небо періодично збирає жертовну данину, а ми застоялися в черзі. Вила вже винесені з сараю, встромлені в землю і чекають на своє.

вторник, 2 октября 2012 г.

Цифровий тілець і тінь нечистого

Посполиті знову в задумі. Кого ж, курва, обрати до парламенту? Позбавлення папірця для голосування розділу «проти всіх» змушує багатьох політичних асексуалів-традиціоналістів долучатися до електорального коїтусу. І тут починається справжня Камасутра. Усі гравці (мовою лицарів кодексів і статей – суб’єкти виборчого процесу) намагаються вграти один одного з такою вправністю, що відслідкувати, врешті-решт, хто тут хлопчик, а хто – дівчинка, стає проблематичним.

Нагадаю для публіки далекої від лінгвістичних вправлянь, що парламент у перекладі з французької власне є «говорильня». Власне, навіщо усім так хочеться до Верховної говорильні пояснювати не треба. Говорити і мати за це гроші і ресурси – заповітна мрія усіх українців. Єдина проблема, що 90 % бажає мати УСЬО не піднімаючи дупи з дивану, а 10 % - свого часу ризикнуло усім і зараз п’є шампаньйолу.

 Хтось колись створив перший кооператив, а хтось - забрав «макаров» у дільничного і створив першу бригаду. Один підібрав без зайвих зусиль контрольний пакет акцій заводу, а інші – бухали, крали по 10 деталей і прокидалися в холодному поту з переляку.

 Історія повторюється. Що за жлобство - відмовлятися від прибутку і покращення власного добробуту? Чому це має бути сублімовано в пошуки споконвічного свого шляху? Шляху через що? Чому усі народи харчуюються через рот, і тільки ми з братами московитами через дупу? Чому у 20-ті роки ми замість того, аби постріляти сусідів-воріженьків, постріляли один одного під різними прапорами? Чому в 30-ті роки замість спалити сільраду, вирізати партактив і втекти за Збруч – ми жерли лободу і тихо помирали? Чому Писання застерігає від закопування золотого таланту, а прямо рекомендує його примножити. Філософи-естети закинуть мені, що мались на увазі цінності духовні. Але я їм відповім – Новий заповіт на диво практична річ. Він передбачає в першу чергу щоденні речі. А поза тим не забуває і про Вічне. Господь не даремно розвів господнє і кесареве. Бог створив цей світ, щоби розважитися, а не тільки щоб бути його системним адміністратором.

 Ми проклинаємо чинних депутатів синедріонів різних рівнів і перебираємо брудну білизну кандидатів не тому, що ми раціональні. А тому що ми кайфуємо від цього. Ми сублімуємо власну неуспішність і лінь в прокльони. В національного тотема – ЖАБУ. Яка душить і позбавляє розуму. Замість робити те, що подобається – ви, друзі мої, йдете на завод, за службовий стіл і розбудовуєте стабільність режиму. Але стабілізувати можна успіх, а не продукти розпаду.

І знову, як і колись у Синайській пустелі, за відсутності пророка народ вимагає Золотого Тільця. Та в епоху цифрового феодалізму і похиленої, але збудованої європейської Вавилонської вежі, Тільця не треба творити. Він тут - на горизонті наших телевізійних екранів, і в зелених цифрах банківських пін-кодів. Всі ми верхи на ньому стрімко мчимо до храму Мамони. Тільки хтось мовчки і з потаємною надією десь по дорозі зіскочити, а хтось – обличчям назад і з проповідями про чесність і порядність.

 Найбільше вражає, коли про мораль говорять проститутки, що торгують не тілом, а мозком. Як у відомій притчі про митаря та фарисея. Дуже легко плювати в продажного виборця сидячи у теплій квартирі або за кермом комфортного авто. Ще комфортніше отримувати чесно зароблені в правильного олігарха чи кандидата доляри. Або розпилювати закордонні гранти. І тоді можна говорити про відмінності між пармезаном і камамбером, кепкувати з прихильників шансону та попси і взагалі усіляко демонструвати власну авангардність та просунутість в останніх трендах.
Про що ми говоримо, говорячи про підкуп виборців, про дурний народ, який кожного разу обирає дурну владу? Про яку ганьбу ми говоримо?

 Якщо ми такі ліберали – чиє собаче діло, що я роблю зі своїм голосом? Зі своїм здоров’ям? Де держава тоді, коли Я її потребую, а не ВОНА мене? Як правило, презирливо відгукуються про професію повій ті, хто нею частенько користається. Але ж соромитися мають не повії, а ті, хто їх вивів на панель.

 Не буду вдаватися в статті і норми. Хай в це граються адвокати й судді. Але де ви, іуди, були, коли проростала корупція? Коли поліцейські структури наївно названі «міліцією» почали перетворюватися на бандформування? Коли приймалися перші замовні судові рішення? Коли друкувалася перша джинса? Коли роздавалися перші ручки, календарики і інша фігня? Тоді це не був підкуп? Чи тоді ми були молоді й гарні, і це називалося першим досвідом? А зараз, коли ми ветерани боїв на Шустер-шоу,  – аморальною поведінкою і деградацією суспільства? Хто з вас відмовився від хабаря лікарю, вчителю, інспектору, працівнику БТІ чи обленерго? Чи може ви перестали вітатися з продажними політиками і виходити з приміщення, де вони перебувають? А чи були усі ті моралісти зі ЗМІ та громадських організацій у селах, де 80% населення розважається алкоголем? Де діти бігають босоніж по припорошеному інеєм споришу. Де за сто гривень бабуся отримує шанс купити упаковку корвалолу. Де календарю з пикою кандидата раді тому, що іншого шансу дізнатися який сьогодні день, немає.

 Бажання загнобити дурнуватого виборця, показати його лохом і тєрпілою, ще й наостанок заклеймити довічною ганьбою продажності – чи не ознака це найбільшого гріха? Гріха, за який Десниця Господня і Світла Зоря ангельського чину - Люцифер був оперативно катапультований до пекла - гріха ГОРДИНІ. Можна робити багато дурниць через незнання, звабу, пристрасть, цікавість і багато чого іншого, але усьому цьому є виправдання. А от пишатися тим, що ти кращий за інших – тупіших і талановитіших, чорніших і біліших, вузькоокіших і вирячкуватих, бідніших і багатших, сильних і слабких – це і є ота сама гординя. Яка розділяє сім'ї, народи і світи.

 І якщо ти маєш себе за кращого – то що ти зробив сам? Завоював півсвіту, збудував хату, піднявся на Еверест чи полетів у космос? А може хоча б підібрав з вулиці пса, посадив дерево чи дав дві гривні жебраку? А після цього візьми Карний кодекс, прочитай на ніч і усе стане на свої місця. Бо для вчинку не треба когось повчати чи над кимось вивищуватись. Достатньо діяти.

 Рвіть яблука, коли вони дозріли, а не тоді, коли дозволить сторож. Навіть коли яблука золоті, а сторож – Творець Всесвіту.

вторник, 28 августа 2012 г.

НАВІЩО?

Коли вже котрий день дощ. Коли небо померло і вкрилось сірими хмарами. Коли в кишенях співає вітер. Коли п'єш десяту чашку кави і не відчуваєш її смаку. Коли, той кого ти любиш, вважає тебе нікчемою. Коли ти вже не певен чи любив насправді коли-небудь. Коли помирає близька тобі людина. Коли сльози з'являються самі, і їх не хочеться стримувати. Коли сіренький котик не встигає втекти з-під коліс авто. Коли політ птаха обривається безглуздим пострілом. Коли треба обирати між погано і огидно. Коли дитячим болем і сльозами заробляється добробут і статус. Коли хочеться стати на вузьку смужку бетону, що відгороджує дах від безодні і зробити крок їй назустріч… Тоді, коли усе це хочеться, приходить страшне питання – НАВІЩО?
Навіщо це все? Навіщо, коли і любов, і ненависть однаково проходять? Навіщо, коли всі ми помремо? Навіщо, коли все у цьому світі має грошовий еквівалент? А хто сумнівається у цьому, просто дурень, або ще нічого не знає про це життя. Все навколо - суєта. Всі сюжети давно написані, і навіть декорації цього конкретного життя вже десь і в когось були. Нас так багато на планеті, що кожен з нас використовується цивілізацією у ліпшому випадку на 1%. Мільйони людей живуть лише для того, щоб зіпсувати повітря, воду та грунт, створити кількох собі подібних, і знищити сотню - неподібних, але так само живих. Або й подібних теж.

Щомиті цивілізація продукує мегатонни пластику, металу, хімікаліїв та синтетики, які вже завтра стануть новим трендом у якійсь насправді нікому непотрібній галузі. Для того, щоб уже післязавтра поступитись місце іншим, новішим, насправді ж просто по-новому зміксованим.

Навіщо ми запускаємо ракети до космосу, якщо не знаємо, що робити тут - на Землі? Навіщо ми ходимо в храми з пісними і благими мармизами, якщо і храми, і наші душі давно пусті? Для кого існує ця цивілізація роботів з протеїну, які функціонують у рамках простих алгоритмів? Людство, заради чого ти пожираєш ЧАС та ПРОСТІР?!!!

 Для того щоб відповісти на питання, складені з літер угорі, не треба мати надзвичайного розуму чи божественного просвітлення… Досить зрозуміти, що життя - це не просто форма існування білків і процес їх самовідтворення. Це сукупність вчинків, відчуттів, вражень, подвигів, дотиків, станів, меж. Це піки і провалля. Розгорнуті мільйони кілометрів простору і стиснуті в одну краплю болю відчуття. Подих свіжого вітру, що пронизує кожен атом твого тіла. Розсип мільярдів палаючих світів в тебе над головою. Веселка, що існує лічені миті і дарує спалахи карнавалу кохання між променями й краплинами. Це той поцілунок, який важливіший за секс і усе інше. Це той, перший доторк до неї - однієї, єдиної і найсолодшої у Всесвіті! Шалений сплеск емоцій, гормонів, дотиків і спазмів, коли здається, що вибухає наднова зоря, і немає тебе і її, а є лише одне ціле, що рефлексує і горить. І ця мить варта, щоб померти в ній.

Життя… Яке воно без відчуття свіжеспеченого хліба? Його хрумкої скоринки і запаху всього тепла, що пройшло крізь поле, колосся, руки і вогонь, і увійшло в маленьке диво… Смак теплого молока, і вологі очі корови, що роздивляється тебе. Запах роси на травах, сила, яка входить в твоє тіло через кожен листочок споришу, з прянощами-подихами полину й деревію. Ти існуєш, коли розчиняєшся в материнському лоні світового океану… Коли п'єш крижане срібло води з криниці. Коли зникаєш в зеленавій безодні дніпрових хвиль. Коли відчуваєш себе єдинокровним братом усіх тих істот, що приховує синя кров моря.

 Сенс перебування на цій маленькій планеті приходить, коли дитяча ручка довірливо зникає в твоїй долоні. Коли темні і глибокі, як холодноярські джерела, очі коханої стримують твої пестощі. Коли твій голос і голоси твоїх друзів стають однією піснею. Коли ти долаєш найвищу гору і зідраними до крові руками витираєш спітніле чоло. Коли ти повзеш крізь бруд і зло, і не знаєш чи буде вихід, але не спиняєшся! Коли всі вважають, що ти робиш не так, але ти робиш по своєму.

 Коли ніхто вже не пам'ятає навіщо ми тут, і тільки ти знаєш, що це – гра. І коли цієї гри в життя не стане, і усі ми одного разу прокинемось, то вкотре зрозуміємо і згадаємо одну річ. В тих зоряних магістралях, де з нікуди в нікуди мчить наш корабель, кращої забавки для розуму, ніж гра в життя, не придумаєш…

среда, 15 февраля 2012 г.

Чому я не люблю Валентина?

Вчергове кардіофілія накрила рідне місто. Складається враження, що ми живемо у вивернутому капіталістичними нутрощами СРСР. Похмурі обличчя парубків, що купляють листівки-валентинки з нагоди надцятої річниці Гендерної революції і очікувально-загадкові посмішки дівчат. Ну просто тобі прелюдія до 8 березня!
Невже для того, щоб подарувати коханій квіти, треба чекати на Валентина?! А може він ще й свічку потримає? Чому 14 лютого з дня, коли ти міг написати зізнання в коханні дівчинці, яка подобається, перетворилося на ярмарок?

  А як же просто погуляти по рипучому снігові?

Де зігрівання замерзлих рук поцілунками?

 Врешті де традиційні жінки й чоловіки?

 Якщо зараз в моді органічні продукти і одяг із натуральних матеріалів – де ж мода на натуральних людей?

 Де жінки, з якими є про що поговорити, окрім шоппінгу та серіалів? Де коханки, які цінують пристрасть поцілунку, а не товщину гаманця? Де справжні, а не намальовані очі? Коса до пояса, що пахне м'ятою та любистком?

 Де чоловіки, які не дискутують про те курва їхня дівчина чи ні, а відразу б'ють у пику? Де дон-жуани, що вміють розказати коханим, які вони чарівні й привабливі? Де авантюристи, які зірвуть квітку з найвищої скелі тільки тому, що саме такої варта його ЖІНКА!?

 Де в біса романтика? Не рожеві соплі й бантики. РОМАНТИКА, питаю вас, де? Дуелі й рандеву? Втечі і поцілунки при місячному сяйві? Не "перепихон" після третьої, а любощі. Де вони поділися?

 В Україні традиційно довго існувала ситуація, коли чоловіки козакували, а жінки натомість тягли господарського воза. Саме тому, ми ще не згинули як нація. Бо жінки звикли, що розраховувати на чоловіків – собі дорожче. А наша країна звикла, що чекати допомоги від правителя – значить згинути від голоду або від сорому.

 Чому ж така нешанована позиція стосовно сильної статі? Тому, що досить часто роль чоловіка зводилась до носія спадкового матеріалу. Так було в часи, коли справжні чоловіки боролись за свою сім'ю, місто чи село, державу, націю. А ті, що так собі – ховалися по закутках. Щоб потім увечері нидіти біля жінок, які не дочекались· тих, хто свою чоловічу роль грав по правилах. Тому ми з кожним поколінням стаємо все більш жалюгідними. Слава Богу, генетична пам'ять нації передається в основному по жіночій лінії. Це в поєднанні з тими козаками по духу, які ще лишились, дозволяє сподіватись, що ми ще не фінішуємо в етноісторичних перегонах.

 Проте сила наших жінок вдарила й по них самих. Наші богині шукають Зевсів, а тримають біля себе Адонісів. При чому самі ж їх у підсумку і знищують. Наприклад на Кавказі чи взагалі на Сході - жінки (справжні, а не повії, за яких часто приймають наших співгромадянок, які там опиняються) надзвичайно шановані персони, але це повага взаємна. Хто хоч раз був на Сході, ще довго в душі заздритиме їхнім чоловікам.· Але жіноча сила у її слабкості. "Крапля камінь точить", - як казали горді ромеї. А вони розумілися в жінках і коханні.

 Кожен сильний у своїй стихії. Не треба робити з жінки молотобійця 6-го розрядку, а з чоловіка - гей-дизайнера.

 Коли мені кажуть "гендер", то рука мимоволі шукає пляшку спирту для дезинфекції.

 Коли треба було відволікти увагу людства від соціальних, національних та екологічних проблем, Безособова Диктатура вигадала гендер.

 Як підсумок, маємо культ споживчої сексуалізації. Замість сакралізувати любов - як тактильну й душевну містерію двох закоханих, мас-культура перетворює людей на флеш-карти глобального медіа-комунікатора.

 Ми всі граємо в ролі. Чоловіків, жінок, націй, держав... Нам страшно заплакати, коли боляче. Засміятися - там де смішно. Спочатку ми вивчаємо тренди і кон'юнктуру.

 Людство стало занадто раціональним.

 Нафіга ви малюєте амурчиків, якщо ви в них не вірите?

 А якщо вірите – чого ходите до церкви?

 Якщо Валентин для Вас – один зі святих Соборної апостольскої церкви – сходіть краще до храму та помоліться за мир у світі і зцілення хворих на планеті.

А якщо ні – купіть пляшку "Артемівського" (якщо звичайно нема "Нового свъту") – і пропадіть на увесь день у ложі кохання.

 Бо врешті кохання – це не те свято, на яке треба продавати квитки...

вторник, 10 января 2012 г.

Уся надія на молодь

Молодь і село – ці слова в недалекому майбутньому можуть стати антонімами.

Перефразовуючи вислів з відомої комедії Гайдая, у нашої молоді є тепер два шляхи - або з торбою і на заробітки, або за освітою в місто.

Те, що так довго не вдавалося здійснити радянській владі, зараз чудово здійснює соціально-економічна безвихідь. Тому нині можна констатувати факт – села вимирають.

Поступово. Де повільно, де прискорено, але невпинно.

Можна довго говорити про зміну аграрної інфраструктури, про приватизацію землі, про нового власника, про позитивні тенденції аграрної реформи, але...

Але констатація факту завжди є вагомішою за розмови.

Певне покращення, яке відбулося за останні кілька років, можна порівняти з трупом, температуру якого вдалось підняти до 36,6°С. Симптом нормальний, якщо суб'єкт живий. Але якщо він помер, то окремі рухи окремих органів свідчать тільки про розпад, а не про життя.

Селянський соціум переважно скорочується за рахунок двох категорій: людей похилого віку та молоді. Середня категорія більш консервативна, хоча й вона зазнає міграційних процесів.

І якщо з першою групою все зрозуміло – час, хвороби, тяжка праця протягом усього життя на колгоспних ланах та фермах, зведуть в могилу кого завгодно, то ситуація з молоддю сумна.

У чиїх батьків є можливість, той намагається поступити до вузу – київського, черкаського чи будь-якого іншого. В кого немає – можливий варіант виїхати на заробітки за кордон.

В першому випадку улюблене чадо, пізнавши принади міського життя, опиняється на роздоріжжі. В студента з села є дві перспективи:

Перша - повернутись додому. Якщо є вакансія по спеціальності, що теж нечасто буває, то на молодих вчителів, аграрників, економістів і т.д. чекають злиденність, робота на власному городі, вирощування спасителів української нації – свиней, вдосконалення технологій самогоноваріння і поступова професійна деградація.

Друга – знайти роботу в місті. До честі сільської молоді варто зазначити, що вона в пошуках заробітку не шукає варіантів, де б нічого не робити, а лише перекладати папери. Багато хто навіть досягає певного успіху. Але, по-перше, можливостей отримати перспективну роботу все ж таки більше у молоді міської. По-друге, отримана у вузі спеціальність, як правило, потрібна лише для оголошень із серії «вища освіта обов'язкова».

Певна специфіка – служба в армії. Вона дозволяє залишитися на контрактну службу і отримувати досить непогані гроші, або податися до лав доблесної міліції.

Окрема ситуація з дівчатами – їм знайти роботу набагато важче. Рятує їх лише перспектива вийти заміж за якого-небудь солідного кавалера. Ступінь солідності визначити відразу важко, і доводиться пробувати. Нерідко так починається кар'єра ще однієї повії. А ті, кому пощастило більше, опиняються на почесній посаді домогосподарки.

В другому випадку, по завершенні школи (після повернення з армії), багато хто вирушає за кордон. Португалія, Італія, Німеччина, Московщина, Польща, Чехія – це тільки основні напрямки трудової міграції. Блакитна мрія багатьох – США чи Канада.

За умови, якщо пощастило з роботою або господарем, можна заробити великі, за українськими мірками, гроші.  Повернувшись додому, вони допоможуть розпочати власну справу або придбати будинок (авто, диплом про вищу освіту і т.д.).

Якщо не пощастило – доведеться віддавати борги.

Якщо зовсім не пощастило – можна не повернутись зовсім. Особливо показовий приклад - становище наших заробітчан у Польщі чи Росії. В Польщі навколо цього хоч виникає розголос в пресі та серед громадськості. В Москві наших часто просто грабують або вбивають без особливих запитань.

А існування налагодженої системи постачання наших дівчат до секс-індустрії Заходу? Сотні й тисячі українок щороку стають її жертвами. Та й хіба тільки за кордоном.

Які ж шляхи подолання такого стану?

До того часу, поки влада кожного окремого села буде перейматися своїми особистим проблемами, становище не зміниться. Для того, щоб молодь лишалась в селі, мала там хоч якусь перспективу нерідко потрібна лише воля до вирішення соціально-економічних питань. Адже при бажанні багато проблем можна вирішити на місцевому рівні. І ресурсів для цього достатньо.

Часто буває так – є  два однакових за умовами села. Органи місцевого самоврядування одного села якось знаходять кошти, направляють їх на створення робочих місць, знаходять контакти з освітніми закладами, домовляються про фінансування навчання молодих дівчат та хлопців своєї громади, лобіюють її інтереси на рівні району, області, держави. В іншому молодь масово мігрує в обласний центр, за кордон і т.д., стоять без роботи підприємства, заростає бур'янами земля.

Чому? Невже до сих пір люди вірять байкам про те, що сусідам мовляв пощастило більше. З чим? З головою чи її вмістом? А якщо сільський голова не вміє працювати, то навіщо ж ви його тоді обирали? Бо пообіцяв, що по мішку пшениці дадуть і трактор на халяву землю виорать навесні. І все? Чому не можна робити сільськогосподарські кредитні спілки серед нормальних господарів, які вміють працювати на землі.

Треба Миколі купити трактора – взяв у спілці кредит, купив, восени продав зерно чи іншу вирощену продукцію, повернув. Спілка не дратиме тих відсотків, що бере банк.

Є в Петра мікроавтобус, чому б не домовитись, що він возитиме молоко, сало, мед та що завгодно до міста, а за це отримуватиме гроші. Або хіба не можна зібратись усім та й відремонтувати клуб або автобусну зупинку? Чому забута гарна ідея толоки, коли гуртом українські селяни робили дива, відроджуючи свої господарства після страшних лих, війн, поневірянь? Невже від безвиході треба тільки пити по чорному, мріяти, що в сусіда корова здохне, та клясти владу.

Зрозуміло, що відразу важко почати життя по-новому. Про багато що легко говорити, сидячи у Києві чи Черкасах. Коли не думаєш, чим витопити хату, чим нагодувать корову, свиней, курей і усе те, що в сараї на господаря чекає.  Коли багато що не так як треба – зі злочинністю боротись нікому, медицина в жалюгідному стані і т.д. Та й стереотипи, вирощені роками національного гноблення та народно-господарських експериментів не зникають відразу.

Ось чому уся надія на молодь. Першим завжди важко. Завжди доводиться у чомусь собі відмовляти. Зустрічатись з непорозумінням, злобою, перепонами. Хай будуть помилки, але не помиляється тільки той, хто нічого не робить.

Адже перші надихають інших. Перші беруть усе. А коли приходять ті, хто відсиджувався у своїй хаті скраю, хай не дивуються, що вони опинились на узбіччі. Час зробити з уламку «страны советов» Україну – державу людей, які будуть гордитись тим, що вони українці.

Незалежно від того, де вони живуть – у селі чи місті.