вторник, 10 января 2012 г.

Уся надія на молодь

Молодь і село – ці слова в недалекому майбутньому можуть стати антонімами.

Перефразовуючи вислів з відомої комедії Гайдая, у нашої молоді є тепер два шляхи - або з торбою і на заробітки, або за освітою в місто.

Те, що так довго не вдавалося здійснити радянській владі, зараз чудово здійснює соціально-економічна безвихідь. Тому нині можна констатувати факт – села вимирають.

Поступово. Де повільно, де прискорено, але невпинно.

Можна довго говорити про зміну аграрної інфраструктури, про приватизацію землі, про нового власника, про позитивні тенденції аграрної реформи, але...

Але констатація факту завжди є вагомішою за розмови.

Певне покращення, яке відбулося за останні кілька років, можна порівняти з трупом, температуру якого вдалось підняти до 36,6°С. Симптом нормальний, якщо суб'єкт живий. Але якщо він помер, то окремі рухи окремих органів свідчать тільки про розпад, а не про життя.

Селянський соціум переважно скорочується за рахунок двох категорій: людей похилого віку та молоді. Середня категорія більш консервативна, хоча й вона зазнає міграційних процесів.

І якщо з першою групою все зрозуміло – час, хвороби, тяжка праця протягом усього життя на колгоспних ланах та фермах, зведуть в могилу кого завгодно, то ситуація з молоддю сумна.

У чиїх батьків є можливість, той намагається поступити до вузу – київського, черкаського чи будь-якого іншого. В кого немає – можливий варіант виїхати на заробітки за кордон.

В першому випадку улюблене чадо, пізнавши принади міського життя, опиняється на роздоріжжі. В студента з села є дві перспективи:

Перша - повернутись додому. Якщо є вакансія по спеціальності, що теж нечасто буває, то на молодих вчителів, аграрників, економістів і т.д. чекають злиденність, робота на власному городі, вирощування спасителів української нації – свиней, вдосконалення технологій самогоноваріння і поступова професійна деградація.

Друга – знайти роботу в місті. До честі сільської молоді варто зазначити, що вона в пошуках заробітку не шукає варіантів, де б нічого не робити, а лише перекладати папери. Багато хто навіть досягає певного успіху. Але, по-перше, можливостей отримати перспективну роботу все ж таки більше у молоді міської. По-друге, отримана у вузі спеціальність, як правило, потрібна лише для оголошень із серії «вища освіта обов'язкова».

Певна специфіка – служба в армії. Вона дозволяє залишитися на контрактну службу і отримувати досить непогані гроші, або податися до лав доблесної міліції.

Окрема ситуація з дівчатами – їм знайти роботу набагато важче. Рятує їх лише перспектива вийти заміж за якого-небудь солідного кавалера. Ступінь солідності визначити відразу важко, і доводиться пробувати. Нерідко так починається кар'єра ще однієї повії. А ті, кому пощастило більше, опиняються на почесній посаді домогосподарки.

В другому випадку, по завершенні школи (після повернення з армії), багато хто вирушає за кордон. Португалія, Італія, Німеччина, Московщина, Польща, Чехія – це тільки основні напрямки трудової міграції. Блакитна мрія багатьох – США чи Канада.

За умови, якщо пощастило з роботою або господарем, можна заробити великі, за українськими мірками, гроші.  Повернувшись додому, вони допоможуть розпочати власну справу або придбати будинок (авто, диплом про вищу освіту і т.д.).

Якщо не пощастило – доведеться віддавати борги.

Якщо зовсім не пощастило – можна не повернутись зовсім. Особливо показовий приклад - становище наших заробітчан у Польщі чи Росії. В Польщі навколо цього хоч виникає розголос в пресі та серед громадськості. В Москві наших часто просто грабують або вбивають без особливих запитань.

А існування налагодженої системи постачання наших дівчат до секс-індустрії Заходу? Сотні й тисячі українок щороку стають її жертвами. Та й хіба тільки за кордоном.

Які ж шляхи подолання такого стану?

До того часу, поки влада кожного окремого села буде перейматися своїми особистим проблемами, становище не зміниться. Для того, щоб молодь лишалась в селі, мала там хоч якусь перспективу нерідко потрібна лише воля до вирішення соціально-економічних питань. Адже при бажанні багато проблем можна вирішити на місцевому рівні. І ресурсів для цього достатньо.

Часто буває так – є  два однакових за умовами села. Органи місцевого самоврядування одного села якось знаходять кошти, направляють їх на створення робочих місць, знаходять контакти з освітніми закладами, домовляються про фінансування навчання молодих дівчат та хлопців своєї громади, лобіюють її інтереси на рівні району, області, держави. В іншому молодь масово мігрує в обласний центр, за кордон і т.д., стоять без роботи підприємства, заростає бур'янами земля.

Чому? Невже до сих пір люди вірять байкам про те, що сусідам мовляв пощастило більше. З чим? З головою чи її вмістом? А якщо сільський голова не вміє працювати, то навіщо ж ви його тоді обирали? Бо пообіцяв, що по мішку пшениці дадуть і трактор на халяву землю виорать навесні. І все? Чому не можна робити сільськогосподарські кредитні спілки серед нормальних господарів, які вміють працювати на землі.

Треба Миколі купити трактора – взяв у спілці кредит, купив, восени продав зерно чи іншу вирощену продукцію, повернув. Спілка не дратиме тих відсотків, що бере банк.

Є в Петра мікроавтобус, чому б не домовитись, що він возитиме молоко, сало, мед та що завгодно до міста, а за це отримуватиме гроші. Або хіба не можна зібратись усім та й відремонтувати клуб або автобусну зупинку? Чому забута гарна ідея толоки, коли гуртом українські селяни робили дива, відроджуючи свої господарства після страшних лих, війн, поневірянь? Невже від безвиході треба тільки пити по чорному, мріяти, що в сусіда корова здохне, та клясти владу.

Зрозуміло, що відразу важко почати життя по-новому. Про багато що легко говорити, сидячи у Києві чи Черкасах. Коли не думаєш, чим витопити хату, чим нагодувать корову, свиней, курей і усе те, що в сараї на господаря чекає.  Коли багато що не так як треба – зі злочинністю боротись нікому, медицина в жалюгідному стані і т.д. Та й стереотипи, вирощені роками національного гноблення та народно-господарських експериментів не зникають відразу.

Ось чому уся надія на молодь. Першим завжди важко. Завжди доводиться у чомусь собі відмовляти. Зустрічатись з непорозумінням, злобою, перепонами. Хай будуть помилки, але не помиляється тільки той, хто нічого не робить.

Адже перші надихають інших. Перші беруть усе. А коли приходять ті, хто відсиджувався у своїй хаті скраю, хай не дивуються, що вони опинились на узбіччі. Час зробити з уламку «страны советов» Україну – державу людей, які будуть гордитись тим, що вони українці.

Незалежно від того, де вони живуть – у селі чи місті.

Aромати мандаринів, соснової хвої та китайського пороху

Новий рік – це завжди сподівання чогось кращого.

В особистому житті, суспільній сфері та, власне, в усьому.

Це аромати мандаринів, соснової хвої та китайського пороху.

Снігові кучугури, бенгальські вогні та море шампанського.

Новий рік це набагато більше, ніж ніч з 31 грудня на 1 січня.

Це концентрована історія людства. Від гріхопадіння в салат олів'є на ранок першого дня· до очищення в йорданській воді.

Проміж цих орієнтирів тиха радість сімейного кола на Різдво і щира забава Щедрого вечора.

Будь-хто з молодих розкаже вам в чому ж полягає справжня чарівність цього дивного свята. Відчуття свободи від батьківського пильного ока. Поцілунки на морозі і сніг за пазухою.

Будь-хто з людей похилого віку поділиться спогадами від пережитих нових років. Відчуття минулої молодості, слова давно забутих застільних пісень. Вітання друзям від Камчатки до Калінінграду. Нікому не потрібна, але традиційна «Іронія долі».

Представники "золотої середини" нічого не розкажуть. Вони просто п'ють та їдять. У великій кількості. Для них це нагода просто порелаксувати. Забутися. Позбавити мозок думок про усі проблеми. Де брати гроші, що робити - усе це повернеться потім. А зараз - транссьорфінг у казкову реальність серпантинів та конфетті, новорічних мюзиклів та концертів.

Новий рік у радянський, а особливо пострадянський період завжди був символічним прикордонням.· Прикордонням, в яке намагалися входити без вантажу минулих проблем, з хоч і тимчасовою, але посмішкою, з запасами олів'є та горілки.

Новий рік завжди сприймався як старт чогось нового. Він прийшов з радянського календаря, і став таким собі днем культу суспільства споживання. Але на відміну від Дня Перемоги і свята Жовтневої революції, останній день року завжди сприймався, як свято домашнє.

Як правило, більшість свят мають чітке етнічне, релігійне, або, в крайньому разі, ідеологічне підґрунтя. Вони формують мораль, національну свідомість, спадковість традицій, певний культурний традиціоналізм. Сюди можна віднести Різдво чи Щедрий вечір (це те, що зазвичай кличуть старим Новим роком). І дуже сумно, що домофони й багатоповерхівки вбивають ці давні свята. Щораз усе менше й менше ·колядників і щедрувальників натискають кнопки дзвоників на дверях.

Але ж насправді зараз втрачено і сенс новорічного свята. Зник сенс переходу в саму казку. Коли нове тисячоліття не стало довгоочікуваним кінцем світу, Новий рік перетворився на ще-одне-свято.
Власне тому так важко пояснити європейцям чи американцям на біса на новорічні свята (а це ж аж два тижні!) ми накупляємо стільки харчів, не кажучи вже за алкоголь. Душа людини в повній мірі розкривається під час свята. Як вона може розкритися і в який бік, при наявній ситуації, сказати важко. Тут межу кожен сам ставить індивідуально.

Раніше, це був один з небагатьох днів, коли ти міг собі дозволити бути вільним від обов'язків. Зараз, за наявності грошей, таких днів - триста шістдесят п'ять на рік. Головна проблема, що чекати або нема чого, або не дуже й хочеться.

Парадокс полягає в тому, що змінюється те, що можна було б і стабілізувати, а стабілізується те, за чим давно смітник плаче. Тому вже хочеться або соціального вибуху, або запровадження надзвичайного стану. Стан напівнедоробленості -частково-вагітності просто дратує. Особливості політичної ситуації по всьому світу це тільки підкреслюють.

Але все це було б несуттєво, якби було видно якусь чітко сформульовану мету.

Кожному по будинку! Нагодуємо всіх досхочу!

Побудуємо Українську імперію! Януковича - в генсеки ООН!

Усім гарним хлопцям по гарему! Усім дівчатам по Джонні Деппу!

Або будь-що. Байдуже.

Як стверджує один з модерних українських мислителів - в усьому світі патріотизм – це претензії, і лише в нас – це скромність. Скромність здібностей. Чи скромність бажань.

Усі свята мають кілька особливостей.

Перша – нагадування про гіркоту або приємне в минулому.

Особливість друга - заспокоєння або натхнення душі.

Третя – підбиття підсумків і встановлення нової мети.

Бажано - дуже далеко на обрії. Щоб не виникало бажання відкосити.

Зрозуміло, що не з нашими ресурсами змінювати світові культурні тенденції. Коли християни чекають другого пришестя, мусульмани - Магді, а буддисти - Майтрейю, говорити про глобальний екстаз смішно. Проте нинішній формальний перехід, з одного часового проміжку в інший, як і колись, все ж цікавіший за попередні. І не тому, що хтось обіцяє усілякі глобальні катаклізми. Принаймні з історії невідомо такого катаклізму, який був би потрібен Україні для активізації.

Просто не можна злетіти у небо, втупившись очима у багнюку під ногами.

А отже після Великої новорічної ночі все ж таки треба буде прокидатися.

А поки що - з Новим роком! Різдва в домашньому колі та веселого Щедрого вечора!

Нехай кожному буде чого чекати і буде що змінювати на краще!

А інакше навіщо псувати цю гарну планету?