среда, 19 декабря 2012 г.

Я ненавиджу Україну



Цей шмат географічної плоті, що ми звемо «Україна», народжувався довго і з муками. 
Зачата в сиву давнину від шлюбу трипільського мегаполісу з арійським курганом, виношена сарматами і варягами в княжій Русі, і народжена козацьким середньовіччям - вона могла стати східноєвропейською перлиною, сонцем прикордоння.
Натомість маємо євразійський фільтр, клоаку, територію, контролювати яку необхідно радше з міркувань престижу в регіоні, аніж з якоїсь зацікавленості.
Україна могла б бути незамінним посередником, а є в кращому разі мастилом, що пом’якшує тертя між Європою та Росією.
Маємо уламок червоного дракона що звався СРСР, і який аж ніяк не є Україною. Уламок, який не здатен навіть злякати. Бо пазурі здано на зберігання новітнім андріям боголюбським та атлантичним хрестоносцям, а шкура давно поділена кмітливими сусідами і домашніми мародерами.
Я ненавиджу цю країну і цих людей. Країну, де бидло називає себе елітою.
Де брехня це еквівалент успішності. Де усі все терплять аби тільки нічого не змінювати.
У нас так багато прекрасних жінок, що світова секс-індустрія скоро українізується. У нас так багато боргів, що ми сміливо можемо починати продавати себе на органи зараз, аби допомогти своїм дітям. І доки це після нашої смерті не зробила держава.
Наші діти самодостатні і здатні жити без батьків.
Наші пенсіонери - це істоти, що автономно функціонують, попри всі намагання влади скоротити їх кількість. Це радянська закалка. Голодомори, війни, дефіцити, система виживання й пристосування дають чудовий імунітет.
Чорнобиль за два-три роки стане атракціоном для туристів, а радіація допоможе виростити з українців нову расу. Як свого часу з мавп – перших австралопітеків.
Я ненавиджу наших ялових чоловіків, що не здатні захистити свої родини. І ненавиджу тих гіперсексуалів, що не зважають ні на кого, і ні на що.
Я ненавиджу патріотів, що цмулять алкоголь і ридають під повстанські пісні. Тішаться українськими звичаями і вишиванками, а самі лишають жінок з дітьми і шукають кращих. Принципово говорять українською, а працюють за бакси і рублі.
І ще більше ненавиджу тварюк, що смокчуть воду з наших криниць і серуть на нашу землю. В прямому і моральному сенсі цього слова.
Я різав би горлянки моральним авторитетам, які дурять голови дівчаткам та хлопчикам і реалізують в них свої збочені фантазії. Карав би за «Ясою» Чінігзхана ублюдків-мажорів, які чавлять людей.
Добивають котів і собак на трасах. Стріляють вагітних козуль і вовчиць.
Ловлять рибу в нерест. Обривають життя птаха, що годує пташенят.
Позбавляють роботи й дому батьків і немовлят.
Виносять судові вироки за гроші. Ламають життя та долі людей.
Я ненавиджу наших правоохоронців, які забирають у водія чи запізнілого п’янички останню гривню. Катують невинних у КПЗ та кришують наркотрафік і проституцію.
Я ненавиджу наших жінок за терпіння. Які готові отримувати щодня побої, але бути з садистом-ублюдком, бо він же тато дитини.
Я проклинаю інститут шлюбу у тому вигляді як він є. Ті тисячі маленьких концтаборів, де мучаться одинокі і покинуті душі. Які пов’язані мільйонами умовностей і ланцюгів з такими самими дурними душами. Які мріють про свої кохані половинки, що сплять в чужих ліжках.
Я ненавиджу знати, що десь комусь болить а ти НІЧОГО не можеш вдіяти.
НІЧОГО! Нічого - бо так не можна.
Я ненавиджу вашу соловїно-вишиту порядність. З обжираннями-застіллями, скотським трахом у тракторі чи на задньому сидінні «бентлі». З усіма вашими несоборними церквами, з вашими пустими душами!
Я вбивав би Вас за ваші пересуди, за Вашу заздрість і перемивання кісток.
За те як ви збиткуєтесь з перших поцілунків і весняного рясту. Дитячих мрій і справжнього кохання.
Ненавиджу за сумніви і зневіру, за тупість і обмеженість.
За вбите диво, за зґвалтоване кохання, кастровані мрії.
Ви знаєте, що ви - не люди? І навіть не мавпи.
Ви високопротеїновий вірус. Ви зламані флеш-карти, на які вже нічого не запишеш. Від яких немає ніякої користі.
Я ненавиджу зрадників, які не знають, що вони хочуть. Які зраджують найрідніше і найближче. Які за ситість і комфорт віддають вільні мрії і найбільше кохання.
Наразі ми маємо епоху „нового пакращеного застою”. Епоху статистичного зростання і політичного упокоєння.
Я тішився думками про революцію. Не переймайтесь – її не буде. Курва пішла працювати до кіберфеодального борделю. Бо всі кавалери її покинули. І від цього - вони ще більші покидьки.
Гірше них, тільки ті, хто фотографується на тлі вуличних маніфестацій і повалення хрестів. Хто знімає побиття і смерть на відео замість допомогти.
Я ненавиджу вас інтернет-трутні. Істоти, що лайкають під фотографіями помираючих дітей і бездомних собак, політв’язнів і жертв катастроф. І нічого не роблять для них.
Ви – жерці клавіатури та монітору, айфонофіли і раби своїх мобільних телефонів.
Ми нарешті навчились робити власні майонези та кетчупи і страшенно цим пишаємось. Ми переконали себе, що наше пиво і горілка є найкращі, бо ці продукти нами вживаються частіше, ніж сало й хліб. Натомість худоба вирізається, як під час татарського іга, за хліб щороку йде війна, а обладнання діючих заводів відправляють на кольормет. Для того щоб навчитись цьому, нам треба було двадцять років.
Нам більше не потрібні ліси і ріки. Карпати чудово виглядають і без смерек, а Дунай без птахів і риби. У нас «чудовий» транспорт, який уже давно ніхто так не робить. У нас немає нормальних доріг, зате є вертолітні майданчики.
Як вам не соромно жити в цій комунальній кімнаті?
Кімнат будинку під назвою „Колишній СРСР”, яка пофарбована в синьо-жовту барву?
Хіба наші діди й батьки мріяли про таку Україну?
Визнання державних символів колишньою партноменклатурою і вживання державницьких термінів ще не означає існування держави. Можна довго ремонтувати стару хату, чинити покрівлю, прорубувати нові вікна, переставляти двері, але не можна жити в аварійній будівлі.
Треба будувати нову. Як би ліньки не було.
Казка про халяву - це лише казка.
Держава отримана за просто так, довго просто так не стоятиме.
Таргани й щури втечуть перші. Потім полишать гнізда птахи.
А потім хата впаде. Від вітру, від сусідського бульдозера.
Можливо навіть від грюкання дверей.
Акт виконаних робіт по проекту „Україна” підпишуть і покладуть на полицю. Якщо на той час ще когось цікавитимуть архівні документи. 
О, як я ненавиджу вас, люди!
Бо це з вас складається УКРАЇНА. З ваших хабарів, заздрощів на сусіда, неподіленої межі, викинутого під вікном сміття, переходу на червоне світло, матюків при дітях… З вашої гонитви за статусом, купюрами й обновками, вашої продажності, зневаги до праці, до стареньких, до правди врешті-решт.
Я хочу бачити, як ви горите у пеклі. Як МИ там горимо. Бо Я теж такий як ВИ.
Саме тому я кажу Україні: «Мамо, я вас ненавиджу!»
Я не хочу так жити. Я не можу так жити.
Ніколи не називайте більше мене українцем. Я не хочу бути такими як ви.
Моя країна зветься ОБРІЙ.
Бо я простягну свої крила від обрію до обрію. Якщо не зараз, то дуже скоро.
Наразі я лише гусінь. Потворна, зрадлива і шкідлива. Я маю тимчасово здохнути аби розправити крила.
І тоді я скажу вам - я більше не українець. Називайте мене обром.
Мій дім всесвіт.
Мій прапор чорний - як земля під ногами і космос у височині.
Можливо тоді там буде дуже самотньо. Там - у льодяних просторах.
Самотньо, як першому бунтівнику, який пролетів зіркою і вмерз навіки в пекельну кригу.
Але я знаю, що перші обри вже там. Вони чекають на мене. Поки я наберуся мужності.
Звідки я знаю?
Вони дарували мені янгола аби я вірив. Аби мені була пара для зльоту.
З мене поганий учень. Але я вірю - на мене почекають.
А ви - лишайтесь українцями.