вторник, 10 января 2012 г.

Уся надія на молодь

Молодь і село – ці слова в недалекому майбутньому можуть стати антонімами.

Перефразовуючи вислів з відомої комедії Гайдая, у нашої молоді є тепер два шляхи - або з торбою і на заробітки, або за освітою в місто.

Те, що так довго не вдавалося здійснити радянській владі, зараз чудово здійснює соціально-економічна безвихідь. Тому нині можна констатувати факт – села вимирають.

Поступово. Де повільно, де прискорено, але невпинно.

Можна довго говорити про зміну аграрної інфраструктури, про приватизацію землі, про нового власника, про позитивні тенденції аграрної реформи, але...

Але констатація факту завжди є вагомішою за розмови.

Певне покращення, яке відбулося за останні кілька років, можна порівняти з трупом, температуру якого вдалось підняти до 36,6°С. Симптом нормальний, якщо суб'єкт живий. Але якщо він помер, то окремі рухи окремих органів свідчать тільки про розпад, а не про життя.

Селянський соціум переважно скорочується за рахунок двох категорій: людей похилого віку та молоді. Середня категорія більш консервативна, хоча й вона зазнає міграційних процесів.

І якщо з першою групою все зрозуміло – час, хвороби, тяжка праця протягом усього життя на колгоспних ланах та фермах, зведуть в могилу кого завгодно, то ситуація з молоддю сумна.

У чиїх батьків є можливість, той намагається поступити до вузу – київського, черкаського чи будь-якого іншого. В кого немає – можливий варіант виїхати на заробітки за кордон.

В першому випадку улюблене чадо, пізнавши принади міського життя, опиняється на роздоріжжі. В студента з села є дві перспективи:

Перша - повернутись додому. Якщо є вакансія по спеціальності, що теж нечасто буває, то на молодих вчителів, аграрників, економістів і т.д. чекають злиденність, робота на власному городі, вирощування спасителів української нації – свиней, вдосконалення технологій самогоноваріння і поступова професійна деградація.

Друга – знайти роботу в місті. До честі сільської молоді варто зазначити, що вона в пошуках заробітку не шукає варіантів, де б нічого не робити, а лише перекладати папери. Багато хто навіть досягає певного успіху. Але, по-перше, можливостей отримати перспективну роботу все ж таки більше у молоді міської. По-друге, отримана у вузі спеціальність, як правило, потрібна лише для оголошень із серії «вища освіта обов'язкова».

Певна специфіка – служба в армії. Вона дозволяє залишитися на контрактну службу і отримувати досить непогані гроші, або податися до лав доблесної міліції.

Окрема ситуація з дівчатами – їм знайти роботу набагато важче. Рятує їх лише перспектива вийти заміж за якого-небудь солідного кавалера. Ступінь солідності визначити відразу важко, і доводиться пробувати. Нерідко так починається кар'єра ще однієї повії. А ті, кому пощастило більше, опиняються на почесній посаді домогосподарки.

В другому випадку, по завершенні школи (після повернення з армії), багато хто вирушає за кордон. Португалія, Італія, Німеччина, Московщина, Польща, Чехія – це тільки основні напрямки трудової міграції. Блакитна мрія багатьох – США чи Канада.

За умови, якщо пощастило з роботою або господарем, можна заробити великі, за українськими мірками, гроші.  Повернувшись додому, вони допоможуть розпочати власну справу або придбати будинок (авто, диплом про вищу освіту і т.д.).

Якщо не пощастило – доведеться віддавати борги.

Якщо зовсім не пощастило – можна не повернутись зовсім. Особливо показовий приклад - становище наших заробітчан у Польщі чи Росії. В Польщі навколо цього хоч виникає розголос в пресі та серед громадськості. В Москві наших часто просто грабують або вбивають без особливих запитань.

А існування налагодженої системи постачання наших дівчат до секс-індустрії Заходу? Сотні й тисячі українок щороку стають її жертвами. Та й хіба тільки за кордоном.

Які ж шляхи подолання такого стану?

До того часу, поки влада кожного окремого села буде перейматися своїми особистим проблемами, становище не зміниться. Для того, щоб молодь лишалась в селі, мала там хоч якусь перспективу нерідко потрібна лише воля до вирішення соціально-економічних питань. Адже при бажанні багато проблем можна вирішити на місцевому рівні. І ресурсів для цього достатньо.

Часто буває так – є  два однакових за умовами села. Органи місцевого самоврядування одного села якось знаходять кошти, направляють їх на створення робочих місць, знаходять контакти з освітніми закладами, домовляються про фінансування навчання молодих дівчат та хлопців своєї громади, лобіюють її інтереси на рівні району, області, держави. В іншому молодь масово мігрує в обласний центр, за кордон і т.д., стоять без роботи підприємства, заростає бур'янами земля.

Чому? Невже до сих пір люди вірять байкам про те, що сусідам мовляв пощастило більше. З чим? З головою чи її вмістом? А якщо сільський голова не вміє працювати, то навіщо ж ви його тоді обирали? Бо пообіцяв, що по мішку пшениці дадуть і трактор на халяву землю виорать навесні. І все? Чому не можна робити сільськогосподарські кредитні спілки серед нормальних господарів, які вміють працювати на землі.

Треба Миколі купити трактора – взяв у спілці кредит, купив, восени продав зерно чи іншу вирощену продукцію, повернув. Спілка не дратиме тих відсотків, що бере банк.

Є в Петра мікроавтобус, чому б не домовитись, що він возитиме молоко, сало, мед та що завгодно до міста, а за це отримуватиме гроші. Або хіба не можна зібратись усім та й відремонтувати клуб або автобусну зупинку? Чому забута гарна ідея толоки, коли гуртом українські селяни робили дива, відроджуючи свої господарства після страшних лих, війн, поневірянь? Невже від безвиході треба тільки пити по чорному, мріяти, що в сусіда корова здохне, та клясти владу.

Зрозуміло, що відразу важко почати життя по-новому. Про багато що легко говорити, сидячи у Києві чи Черкасах. Коли не думаєш, чим витопити хату, чим нагодувать корову, свиней, курей і усе те, що в сараї на господаря чекає.  Коли багато що не так як треба – зі злочинністю боротись нікому, медицина в жалюгідному стані і т.д. Та й стереотипи, вирощені роками національного гноблення та народно-господарських експериментів не зникають відразу.

Ось чому уся надія на молодь. Першим завжди важко. Завжди доводиться у чомусь собі відмовляти. Зустрічатись з непорозумінням, злобою, перепонами. Хай будуть помилки, але не помиляється тільки той, хто нічого не робить.

Адже перші надихають інших. Перші беруть усе. А коли приходять ті, хто відсиджувався у своїй хаті скраю, хай не дивуються, що вони опинились на узбіччі. Час зробити з уламку «страны советов» Україну – державу людей, які будуть гордитись тим, що вони українці.

Незалежно від того, де вони живуть – у селі чи місті.

Комментариев нет:

Отправить комментарий