Для багатьох
гуманоїдів, що живуть на цій планеті, для щастя досить мати комфортну печеру,
набитий мамонтятиною холодильник і затверджений алгоритм в синусоїді «робота-страждання
- вихідні-релакс». Зрештою, якщо поставитися до усього, що нас оточує філософськи,
то можливо й не варто розгойдувати життєву гойдалку згори-вниз. Жити собі,
існувати, дихати, вживати якусь їжу, зрідка підживлювати рецептори чужими
емоціями або алкоголем.
Можливо… Але
як же це нестерпно!
Нестерпно -
знаючи, що можливо усе інакше.
Знати, що
поруч є щастя. І це щастя має обличчя. Найпрекрасніше у світі.
Це щастя має
диво-голос. Щастя, якому я пишу листи, мріючи бодай про два слова відповіді.
Відтоді, як ти з’явилася - прийшло розуміння того, що усе життя розполовинилося
на «до тебе» і «з тобою». І нехай між нами засніжені поля і кілометри доріг,
нехай душа розривається від туги за тобою, а серце закам’яніло у своєму болю.
Щастя – знати,
що ТИ є.
Що ти дихаєш,
всміхаєшся, зітхаєш, їси щось смачненьке або й навіть просто похапцем перехоплюєш
якийсь салатик.
Що ти грієш
свої ручки в обіймах чашки чаю.
Що твої
оченята слідкують за світом і ставлять йому діагноз.
Знати - що ТИ
можеш, знати - що чиниш те, що подобається тобі.
Щастя - це
кружляти тебе в обіймах. Говорити тобі такі речі, які, окрім тебе, не знає
ніхто.
Мовчати і
тонути в безодні твоїх очей. Розчісувати твоє волосся і плести з нього косу.
Дихати
гірськими вітрами і цілувати солодкими від вина губами хмари.
Гладити твої
подарунки, уявляючи, що це ТИ.
Кусати до сліз
на очах подушку, бо тебе немає поруч.
І молити по
тому бога, аби ТИ навідалася хоча б уві сні.
Насправді не
так. Молитися до тебе…
Молитися - аби
ТИ сказала ті слова, які так колись розбили вщент моє серце й душу.
Сказала - і не
припиняла їх говорити.
Молитися - аби
одного дня життя знову відновилося.
Мені є стільки
усього тобі розказати. Мені є стільки усього з тобою помовчати.
Мої пальці прагнуть
твоїх. Мої губи жадають спити сік твоїх губ.
Моє єство
спопеліло без твоєї присутності.
Я не знаю,
чому заперте в скриньці серце - це краще, ніж обійми двох сердець. Нехай навіть на мить. Нехай зранених і
тріпотливих, але живих.
Попри те, що
буревії кружляють нашу чергову революцію, попри смерті і тортури, я не хочу
знати інших викликів, окрім того, що доля розлучила нас. Бо усе мине, і - як
казав класик – інші житимуть люди, інші кохатимуть люди…
Не пам’ятаю чи
казав тобі колись – насправді ми НІКОМУ не потрібні в цьому світі, окрім одне
одного.
Усі наші рухи,
вчинки, думки можуть бути епізодично цікаві кому-небудь. Хтось зауважить думку,
комусь перепаде достатку, а ще хтось зігріється нашими емоціями.
Саме тому так
дивно було знати, що в тобі мене цікавило УСЕ.
Від нігтика на
ногах до літери в слові.
І саме тому
таким щастям було знати, що ти думала так само.
І саме тому я
пишу тобі листа. Ще одного серед тих, які вибивали пальці по клавішам, коли
біль ставав зовсім нестерпним.
Коли ти вкотре
навідувала мене уві сні.
Я готовий і
буду писати ці листи, бо ти ЩАСТЯ.
Лиш ТИ – ЩАСТЯ…