Листи щастя

Для багатьох гуманоїдів, що живуть на цій планеті, для щастя досить мати комфортну печеру, набитий мамонтятиною холодильник і затверджений алгоритм в синусоїді «робота-страждання - вихідні-релакс». Зрештою, якщо поставитися до усього, що нас оточує філософськи, то можливо й не варто розгойдувати життєву гойдалку згори-вниз. Жити собі, існувати, дихати, вживати якусь їжу, зрідка підживлювати рецептори чужими емоціями або алкоголем. 

Можливо… Але як же це нестерпно!

Нестерпно - знаючи, що можливо усе інакше.

Знати, що поруч є щастя. І це щастя має обличчя. Найпрекрасніше у світі.

Це щастя має диво-голос. Щастя, якому я пишу листи, мріючи бодай про два слова відповіді. Відтоді, як ти з’явилася - прийшло розуміння того, що усе життя розполовинилося на «до тебе» і «з тобою». І нехай між нами засніжені поля і кілометри доріг, нехай душа розривається від туги за тобою, а серце закам’яніло у своєму болю.

Щастя – знати, що ТИ є.

Що ти дихаєш, всміхаєшся, зітхаєш, їси щось смачненьке або й навіть просто похапцем перехоплюєш якийсь салатик.

Що ти грієш свої ручки в обіймах чашки чаю.

Що твої оченята слідкують за світом і ставлять йому діагноз.

Знати - що ТИ можеш, знати - що чиниш те, що подобається тобі.

Щастя - це кружляти тебе в обіймах. Говорити тобі такі речі, які, окрім тебе, не знає ніхто.

Мовчати і тонути в безодні твоїх очей. Розчісувати твоє волосся і плести з нього косу.

Дихати гірськими вітрами і цілувати солодкими від вина губами хмари.

Гладити твої подарунки, уявляючи, що це ТИ.

Кусати до сліз на очах подушку, бо тебе немає поруч.

І молити по тому бога, аби ТИ навідалася хоча б уві сні.

Насправді не так. Молитися до тебе…

Молитися - аби ТИ сказала ті слова, які так колись розбили вщент моє серце й душу.

Сказала - і не припиняла їх говорити.

Молитися - аби одного дня життя знову відновилося.

Мені є стільки усього тобі розказати. Мені є стільки усього з тобою помовчати.

Мої пальці прагнуть твоїх. Мої губи жадають спити сік твоїх губ.

Моє єство спопеліло без твоєї присутності.

Я не знаю, чому заперте в скриньці серце - це краще, ніж обійми двох сердець.  Нехай навіть на мить. Нехай зранених і тріпотливих, але живих.

Попри те, що буревії кружляють нашу чергову революцію, попри смерті і тортури, я не хочу знати інших викликів, окрім того, що доля розлучила нас. Бо усе мине, і - як казав класик – інші житимуть люди, інші кохатимуть люди…

Не пам’ятаю чи казав тобі колись – насправді ми НІКОМУ не потрібні в цьому світі, окрім одне одного.

Усі наші рухи, вчинки, думки можуть бути епізодично цікаві кому-небудь. Хтось зауважить думку, комусь перепаде достатку, а ще хтось зігріється нашими емоціями.

Саме тому так дивно було знати, що в тобі мене цікавило УСЕ.

Від нігтика на ногах до літери в слові.

І саме тому таким щастям було знати, що ти думала так само.

І саме тому я пишу тобі листа. Ще одного серед тих, які вибивали пальці по клавішам, коли біль ставав зовсім нестерпним.

Коли ти вкотре навідувала мене уві сні.

Я готовий і буду писати ці листи, бо ти ЩАСТЯ.

Лиш ТИ – ЩАСТЯ…