Вимкни Україну

Попередній діагноз геополітичного продукту під назвою «Україна» викликав ряд запитань у віртуальних чомучок. Частина інтернет-планктону не змогла подолати семантичні мінні поля і це добре, бо для нетренованого мозку далі буде ще гірше. Тому наразі рекомендую їм почитати Леніна і Гітлера, а потім через Мао переходити до французьких шістдесятників.

Люди більш практичні питають - і шо? Де алгоритм, де інструкції? Перефразовуючи класика української межичасної літератури Леся Подерв'янського: «Або скажіть нам що робити, або одне із двох». Власне відповідь буде десь ізометрична - читайте класиків. Савінков і Марігела, Че Гевара і субкоманданте Маркос детально описують рецептуру лікування як сільськими, так і міськими методами.

Проте є одне але... Для радикальної хіміотерапії даного режиму буття (ми не говоримо про проміжний елемент політичної конструкції, що зараз мав би виконувати функцію державного мозкоцентру) потрібна воля до дій.

Розуміння того, що отриманий результат не нестиме користі.

Що від дій з побудови щастя найменше щасливими будуть будівельники.

Ви думаєте ті, хто тягав каменюки для пірамід чи цеглу для Кельнського собору фанатіли від своєї роботи? Аж ніяк.

Усвідомлення того, що твої діти і внуки зароблятимуть з туристів, які милуватимуться на це диво, не надто гріє душу. Бо всі хочуть жити зараз.

Зараз отримувати пристойну зарплату, мати чотири стіни і на цих стінах, хочуть до когось притулятися уночі, вчити дітей першим словам, зустрічати схід сонця на березі моря і ще до біса чого хочеться....

Проте, друзі, вас також до біса на цій маленькій кульці під номером 3, рахуючи від Сонця.

Якщо в Африці зникнуть слони (а все до того йдеться) - це буде катастрофа.

Якщо за цей рік в Україні донищать решту зубрів - це буде сумно (але на щастя вони лишаться в братніх Польщі та Білорусі).

Але від непомітного зникнення одного, двох, трьох мільйонів українців гірше не стане нікому! Так це сумно і навіть неприємно усвідомлювати, але це факт.

Ми - геополітичні і етнокультурні мастодонти.

Істоти, які жують своє сіно і методично затоптують усіх своїх ватажків. Все, що українці зробили корисного і гарного - було зроблено або поза межами України, або з-під автомата.

В мене давно закрадається підозра, що ми предмет вивчення не зоології, а ботаніки. Про це навіть у піснях співається.

Ми - дерева...

Ідеальна доля української жінки - бути зґвалтованою, викраденої до чорта на роги і як вінець екзистенції утопитися чи ще якось перфектно позбавити себе життя, щоб реінкармуватися вербою чи калиною.

Чоловікам було простіше. Вони як правило забивали на все і тікали. Це звалося козакуванням. Коли тікати стало нікуди, довелося підривати дупу і щось робити. Після смерті чоловік переходив у фазу дуба чи тополі і, нарешті, набував спокою на тривалий час.

Наша мрія нічого не робити, а їжу отримувати шляхом фотосинтезу.

Загалом у нас гарно виходять дві речі - руйнувати і красти. В ідеалі - коли це поєднується. Наприклад - розібрати давню фортецю, щоб збудувати четвертий чи п'ятий свинарник. Очевидно сало з проникнутих фортечним духом свиней має потужно аристократизувати салоїдів.

Робота з руйнування набагато легша, ніж творення чого-небудь. Проте коли справа доходить до ліквідації існуючого устрою, який, як багатьом зрозуміло, є нефункціональним, ба більше - стає небезпечним для суспільства, вмикається наша резервна якість - ЛІНЬ. Перефразовуючи анекдот: «Що заважає робити революцію? Лінь та ток-шоу з соціальними мережами».

Проте, ми захопилися. Отже - рецепти.

Перше. Влада має зрозуміти, що народ щось здатний зробити.

Постукування кулачком в груди для ґвалтівника аналогічне заохоченню.

Бити треба так, щоб за півгодини після втрати свідомості потвора запитала себе: «Что ето било?» А отже в контексті контрреволюції назв і сутностей, ми не маємо права вмикати Україну, як хоче того гарант.

ВИМКНИ УКРАЇНУ!

Зупини на годину автомобіль, закрий офіс чи магазин, вимкни світло, зупинися!

Продукування будь-чого наразі рівнозначно додатковим хвилинам життя для п'явок, що припали до нашої батьківщини. Не бійтесь знищити країну, вона переживала й не таку потрясіння. І нічого, йшло тільки на користь.

Життя має спинитися. Година замало, вимкни усе на день!

Ми здатні автономно прожити добу.

Ми привчені цією владою.

Чи зможе вона зрозуміти, що пік маразму пройдено і далі буде спуск - довгий чи короткий, але тільки спуск. В провалля, де зовсім некомфортно. Десятки більш харизматичних персон - від диктатора Юлія до полковника Каддафі могли б це підтвердити.

Друге. Не роби те, чого не хочеш! Якщо тобі не подобається продавати цеглу - напиши роман від якого б усі були у захваті, якщо тобі неприємно лікувати людей - іди торгуй квітами. Усі проблеми від того, що у більшості випадків ми не відчуваємо симпатії до того чим займаємося. А як може оплачуватися робота, яку не любиш? Очевидно, що з такою ж ненавистю. Не дивіться брехунів по телебаченню, не вітайтеся з падлюками, не купуйте газети, що брешуть!

Третє. Не бійтесь бути собою, бійтесь існувати в собі. Очищення України починається з кожного з нас. Мільйони осередків опору в наших душах здатні спалити найбільшого спрута, який оперезав усі клітини суспільства. Якщо ти студент - не бійся говорити те, що думаєш! Не давай хабаря - вивчись сам. Якщо ти підприємець - борися за свої права до останнього. Це нелегко. Більше того - це важко. Це небезпечно. Приклад Дениса Олейнікова (навіть якщо допустити гарний режисерський хід) дуже наочний. Але - в нормальній країні, наступного дня щонайменше кожен другий вже ходив би у футболці «Дякую жителям....».

Чому кожен з нас поодинці - чудова людина? Але в купі стає сволотою. Напевно тому, що крапля лайна з діжки меду робить діжку лайна. Люстрація починається тут. З неподатої руки, з відмови продати хліб продажному чиновнику, з розбитої пики мажора-вбивці... Якщо немає сили викинути паразита, потрібно позбавити його джерела існування. «Прийшовши на збори, де лише нечестиві - полиш їх і струси порох їхній з свого взуття!». Цей рецепт, що дано нам Спасителем - не втратив своєї актуальності.

Де бойкот Табачника, Колєсніченка і цілого ряду інших пєтрушок? Де Богрови, Освальди і Сташинські? В країні персоналізованої вертикальності і відповідальність має бути персональною. Не треба прикидатися дурником. Бюджетні гроші крали й крадуть конкретні руки, і ці ж руки ставили й ставлять підпис під угодами, що віддавали Україну задарма. Треба не лаяти дії, а відрубувати ці руки.

Нарешті четверте. Найбільший гріх сьогодні - гріх гордині. Ми всі переконані, що ми кращі за попередників. Усе, що нам відоме до цього - неактуальне і непотрібне. Чим дорослішою стає людина тим більше розуміє - все про все вже давно сказано й написано. Ми не унікальні настільки, як нам здається. Наш номер в списку мешканців планети далеко більший за десяток цифр. Першими ми зможемо стати тільки на іншій планеті.

Батьки з дитинства вчать дітей, що вони супермени та принцеси, а головне в житті - купа грошей. Очевидно, що від купи грошей відмовиться або ідіот (в якого вони вже є), або геній (як Перельман), або святий. І це головна правда дійсності в епоху кіберфеодалізму. Гроші - це апгрейд аристократизму, який не потрібно інсталювати, він портативний. Наразі кредитна картка це сучасна аналогія Чінгізової пайцзи.

Але... Гроші теж мають ціну. Здоров'я, родина, час і ще багато чого.

Тому продаючи це - принаймні не лоханіться з курсом!

Контрреволюція назв

Речі мають називатися своїми іменами – закон законом, війна війною, вбивство вбивством. Інакше або вони змінюють свою функцію, або мова - свою семантику.


В цілому, з історичної точки зору, в цьому немає нічого страшного. Вода й досі називається водою, але пити її стає дедалі ризикованіше. А от миша з маленького гризуна трансформувалася в елемент контакту людини з віртуальністю. Не здивуюся, коли за кілька років гризуна перейменують, щоб не морочити дітям голови. Проте якщо двадцяте століття було століттям семантичного камуфляжу і сенсово-контекстного шпигунства, то двадцять перше - епохою ментальної вірусології та кіберфеодалізму.

Як не парадоксально, але західна цивілізація і Україна йдуть до одного результату семимильними кроками, щоправда з використанням різної методології. Європейські намагання вичленити найменшу складову матерії призводить до втрати реальної форми, а спроби детермінувати усі напівтони і кольори дали наслідком сіро-буро-малинову палітру без можливості якої-небудь хроматографії. Дослідники не зрозуміли те, що вони нічого не зрозуміли, а коли обриси кінцевого експериментального продукту все ж стали окреслюватися, було пізно. В результаті серії експериментів було втрачені першопочаткові елементалі та реактиви творення Європи.

Україна, екзистуючи як СРСР 2.0 (урізана версія мінус 14 компонентів та пропатчена від намагань реанімувати марксистську операційну систему), пішла шляхом вдосконалення радянської дводумності та новояза.

Це означає, що ми, як правило, не маємо на увазі те, про що говоримо.

«Кохання» в кращому випадку означає «секс», «турбота про ближнього» - «отримати грошей». 

Говоримо «захист дисертації» маємо на увазі «дати хабаря ВАК», «боротися з корупцією» - «зачищати опозицію» і так далі.
Перелік можна продовжувати. 

Підміна понять - ключова теза нинішньої епохи. В переважній більшості вся термінологія і номенклатура носить суто символічний характер. Спочатку усі духовні потреби було матеріалізовано, потім пораховано й оцінено, а далі виведено до віртуального світу, де оперують біржовими індексами та коефіцієнтами прибутковості. Та хай би й так, але головна проблема, що повторна символізація понять призвела до розриву зв’язку між змістом і формою. Копія з дублікату копії стала схожа на все що завгодно, але не на оригінал.

Робота стала церемоніалом, її ефективність вимірюється не кінцевим продуктом, а задоволенням розпорядника церемоніалу. Натомість відпочинок став чисткою реєстрів невдало інстальованих  вчинкоформ. Ми давно не відзначаємо свята так, як нам хочеться, дні народження стали суцільними виставляннями і самопрезентаціями.

Окрема історія - це правосуддя. Статті і кодекси давно стали мантрами, а не інструкціями до дії. Їх використання обумовлене таким собі культом карго, а не практичними потребами. Найбільш прозорливі вже знають, що за правосуддям звертатись треба до смотрящєго по області або по Україні. Дивно, що ім’я Феміда ще не стало найпопулярнішим на інтернет-ресурсах для повій.
Більшість з нас купляє речі не для того, щоб ними користуватися, а щоб відповідати трендам і тенденціям. Край цій тенденції поклала нинішня влада, яка звела всі тренди до мінімального переліку потреб, передбачених кодексом будівника комунізму в його версії 30-х років. Заклики до автаркії, тяжкої праці з лопатою і поїдання капусти безперечно мають право на існування. Але коли б про це говорив Йосип Сталін, що полишив по собі з особистих речей пару хромових чобіт і кітеля, це б не було дивно. Дивно, коли з подібною вербальною діареєю  з’являється в ефірі людина в «бріоні», з швейцарським годинником і припаркованим «бентлі».

Цей споживацький дискурс з одного боку розбудив революційні рецептори навіть у давно померлих політичних трупів, з іншого - загострив інструментарій протесту першочергово на вирішення проблем базового рівня (їжа, житло, ліки). Технологія створення в суспільстві керованого хаосу за принципом «людина людині - вовк» стрімко розділила суспільство на кастові прошарки. Всі ресурсні та владні потоки зведено до одного сакрального джерела - гаранта державного устрою і його герцогів на місцях. Наразі моветон говорити про пост-модерн. Він сконав в ідеальній державі соціального благополуччя, пережерши мультикультуралізму і толерантності.

Новий міленіум породив «цифрове середньовіччя» або «кіберфеодалізм». Експерти ще сперечаються з того, як охрестити новонародженого виродка, але він сам не страждає від своєї неідентифікованості. Більше того - це його головна ознака.
Мільйоноликість і всеприсутність.

Вибудова віртуальної Вавилонської вежі на цеглинах аккаунтів соціальних мереж.

Та попри намагання цивілізації дотримуватися формальної логіки, спаплюжені дефініції то там, то тут складаються в калейдоскоп здавалося б давно забутих арехетипових символів.

Сурми ангелів апокаліпсису вчуваються нам в хрущах, що гудуть понад вишнями. І це не спроста. Країна, що перебуває в цивілізаційній комі останні три століття ідеально підходить на роль великодньої писанки, яку піднесе новітня Магдалина цифровому Нерону.

Глобальна реконструкція цінностей в Україні наклалася на тотальне несприйняття й небажання соціуму до самоорганізації. Війна соціальних лейкоцитів і онкоклітин поки що на користь останніх.

Втім органи, що не працюють продовжують виконувати якусь функцію. Якщо немає змоги робити передбачену природою речей - вони роблять побічну. Натомість, щоб вижити соціум пускає енергію і комунікації усілякими манівцями, запасними нейромережами - творить те, що влада називає тіньовою економікою. Насправді термін знову ж таки дуже умовний, бо в тіні перебуває і культура, і правосуддя, і економіка, і мораль, і геть усе.

Коли дупа окупувала мозок, голова змушена була переселитися до нижніх півкуль -  на звільнене місце.

Ситуація, що склалася може радувати хіба що етнографів, бо дозволяє зафіксувати ще одну тупикову гілку розвитку соціуму в межичасі. Тому, якщо ми говоримо про якийсь вихід, то рецептів небагато - люстраційна хіміотерапія і контрреволюція назв.

І нема чого революціонувати - час цифрової буржуазної революції ще не настав. Для революції потрібні революціонери, мрія і воля до її втілення. Нічого цього на теренах між Карпатами й Донецьким кряжем наразі не спостерігається. Поки що ми маємо війну фейсбука з таксофоном. Та ще парад статусів в соціальних мережах і масові заворушення в онлайн-іграх.

У даний момент Україна, як завжди між Сціллою та Харибдою - тобто в своєму звичайному стані. Поки ми екзистували поза часом і простором, як на краю чорної дірки -  ще можна було вести дискусії про багатовекторність.

Але ігри скінчилися. Точніше їх і не було. Це ми гралися.

А нас в цей час грали.

І іграшка ця всім набридла.

Своєю тяжкістю, тупістю і нефункціональністю. Це московська матрьошка може періодично діставати менший ліберальний дублікат і час від часу ставити його на передній план. Українська лялька-мотанка в контексті глобалізації ані функціонально, ані трендово не є привабливою. І тепер - або вона суб’єктизується або піде в небуття.

До чого це все і яку роль зіграє в цих процесах українське суспільство? Згідно того документу, який формально зветься конституцією - ми джерело влади і суверен цієї держави. Згідно діючого кластерно-понятійного права в перерві між Великим новорічним святкуванням і Великими картопляно-городніми іграми ми можемо сходити помітингувати і пограти в ламання паркану.

Це поки що не заборонено.