четверг, 15 ноября 2012 г.

Альфа і Омега

Мені було завше дивно, що в "Тарасі Бульбі" увагу закцентовано на патріотичній лінії, а лірична уривається з синовбивчим пострілом Тараса. Адже це фундаментальна дилема. Гоголь просто розділив Ісуса навпіл. Альфу протиставив Омезі. Любов – покорі.

Старий Бульба виступає старозавітнім Єговою, який розпинає Андрія і дає шаблю православного джихаду Остапу. Боротьба в душі хісторімейкера – цікава тема для дослідження. Раз ми вже пірнули до світу сінематографу, то згадаємо, що Вільям Воллес у "Хороброму серці" очолює боротьбу проти англійців-окупантів після смерті коханої. Богдан Хмельницький (вже набагато достовірніше) - після викрадення дружини (не факт, що законної та врешті це є тільки доказом його шаленої пристрасті). Ну іще й з сином також не дуже гарно вийшло. Глибші приклади з історії немає сенсу наводити, аби не лякати великою кількістю літер читача. А їх теж вистачає, досить згадати Паріса і Єлену.

То отже? Що є в пріоритетах?

 Той шал у думках і тріпотіння серця, який затоплює душу й тіло від мелодії її голосу, від доторку її божественних пальців? Ті неймовірні цілунки при зорях, місяці, дощі і вітрі, коли навіть цунамі не змусить відірватися від губ коханої? А може її очі, в які хочеться впасти і летіти мільйони світлових років, палаючи надновою зіркою? А як же неймовірні хвилини й години, коли ти відчуваєш світ через її тіло, а вона розчиняється в тобі і затоплює тебе, як океан? Невже мільйони струн, що з'єднують серця і змушують прокидатися від одного сну і плакати від однієї й тієї ж пісні, нічого не варті?

Чи все ж таки важливіші зціплені зуби і пекучі сльози в очах. І наче встромлений ніж у серці від болю за свою землю і кров предків? І крила, що зростають за плечима, коли йдеш на атентат або сходиш на ешафот? Чи святим є бажання вхопити шаблю і розсікти ненависну істоту від чола до пупа? Як це - тиснути на спуск АК, доки не закінчаться набої, і п'яніти від порохового диму, як школяр від першої чарки? Знищувати міста і села натиском однієї кнопки?

Хто придумав цю дилему? Навіщо?

 Чому треба обирати між любов'ю до жінки, яка ушляхетнює тебе і зводить до небес, і любов'ю до батьківщини, яку тобі вділила доля? Я не можу зрозуміти сенс загибелі мільйонів молодих чоловіків і жінок через якісь лінії по різному проведені на карті. Через написання молитви до того, кого ніхто не бачив, яке відрізняється шрифтом чи літерами. Через звуки, що відрізняються в різних мовах. Через те, що хтось встає о п'ятій ранку, а хтось - об одинадцятій.

Невже навколо так мало дивних справ і чудових відкриттів, де можна реалізувати свої тестостеронні потяги? Долати гори, пірнати в море, летіти до зірок, відзняти краще за Кемерона, Лукаса і дуету Вачовскі, написати краще за Шекспіра і Румі, гнатися за синім птахом – хіба це не подвиг? Врешті-решт – винести сміття, кинути палити, зварити своїй дитині щось смачненьке, подарувати коханій квіти, купити картину улюбленого художника… Просто – подивитися на зорі. Або схід сонця. Або… На найгарніше на світі обличчя ТОЇ, котра дарувала тобі найвитонченіші насолоди світу. Ніжність рук і теплоту слів. Терпіла вашу дурість і помилки. Терпіла, прощала і любила. Дарувала пестощі, кохання й доброту. Дарувала просто так. Не думаючи про твій річний валовий дохід, вміння стрибати з парашутом чи грати на гітарі, не просячи в тебе НІЧОГО! Бо вона просто любить. Не за щось. А тому що ти є.

 І нехай ви знайомі лише мить. Нехай завтра безноса стара у плащі з косою кине вас під колеса авто або на міліцейську кулю. То буде колись. Зараз – любіть цю мить. Зупиняйте її. Тримайте її зубами. Помріть у ній! Дивлячись на її рідні риси, дихаючи ароматом її волосся, прислухаючись до її дихання, думаючи її снами і мріями. Помріть, щоб народитися знову у ранковому погляді рідних очей, теплі її тіла і світлі її посмішки…

 А як же батьківщина, спитаєте ви?

Усе просто. Якщо ви любите її так само пристрасно і ніжно, як кохану панну, то нема різниці, за що скласти голову. За дніпрові хвилі чи поліські хащі, херсонські степи чи кримські яйли. За Трійцю чи Пророка. Головне - це має бути справжня любов.

Але мені все ж більше шкода Андрія …

Комментариев нет:

Отправить комментарий