Гірше за смерть

Коли настає смерть - втрачаються усі відчуття і навіки розмикаються усі внутрішні енергетичні ланцюжки. І це певно найгірше, бо перестаєш ЧУТИ життя навколо і лишаєшся на самоті з своїм внутрішнім пеклом.
Однак набагато гірше жити паралельно з ТОБОЮ. Паралельно, зовсім не перетинаючись... Не перетинаючись з тою - без кого неможливо жити. Жити у справжньому сенсі цього слова. Відчуваючи радість, відчуваючи легкість, відчуваючи біль і солодку жагу…
Хто хоч колись був підстрелений підлим малюком Амуром, зрозуміє усе без пояснень.  Решті нема сенсу щось пояснювати.
А хіба можна пояснити, як це?
Не напиватися водою і не надихуватися повітрям, бачити ТЕБЕ в кожній постаті, що майне в натовпі. Сидіти, рахуючи години, на підвіконні, де ТИ частувала мене коктейлями.
Або вишукувати ТВОЄ ім'я в нетрях електронної мережі - а раптом є якась звістка?
Як у священному ритуалі я розглядаю ТВОЇ фото, згадую твої цілунки, чекаю щоночі у снах.
Нота знайомої мелодії розриває серце від болю, бо я пам'ятаю, коли вона звучала. Слова, які ми співали разом, виносять мозок і випалюють свідомість. В найбанальніших сюжетах починаєш шукати свою історію.
Ерос бореться з філією, сентиментальний біль з фізіологічною потребою тримати тебе за руку і тонути в твоїх очах.  
Може ТИ наснилася мені колись і нічого ніколи не було, але тоді я хочу знову так заснути. Хоч на мить. А краще навіки. 
Обережно поклавши голову на твої коліна, цілувати твої руки і молитися ТВОЇМ ім'ям.
Жахи починаються тоді, коли розумієш, що смерть - то не найстрашніше. Набагато гірше бігати просторами міста і нетрями інтернету, як мисливський пес, вишукуючи сліди твого перебування. І невимовна радість знайденого сліду, коли все інше видається неважливим.
У житті так багато непотрібних речей, які ми маємо і які ми робимо. Проте розуміти це починаєш лише тоді, коли не маєш і не можеш робити найголовнішого - любові. ТВОЄЇ любові.
Біль, що рве серце на частини і який не маскується навіть натягнутою посмішкою, так само живе і в ТОБІ. Адже я це теж знаю.
Естетика по той бік задзеркалля нічим не ліпша від моєї. Можливо краща тим, що в тебе є ілюзія волі, а я позбавлений навіть цього.
З неба на землю нам подарували це кохання. Подарували, як жорстоку насмішку. Як дорогий смартфон сільським дітям, що не мають навіть електрики. Але краще так, ніж не знати ніколи яке воно - це почуття.
Тоді - коли ТВІЙ доторк запалює всесвіти. Коли ТВІЙ подих жаданіший за всі аромати світу. Коли ТВОЇ очі це найважливіше, що треба для щастя. Врешті коли твоя думка - єдина яка варта чогось.
Егоїстично думаю, що напевно ТОБІ так само боляче й самотньо, як і мені без тебе. Я звісно радітиму кожній твоїй щасливій миті. Але чомусь мені здається, що слово ЩАСТЯ не для нас, коли ми не поруч.
Без тебе травневі ночі видаються пустими і тоскними, солов'ї дратують своїми переливами, а бузок навіває смуток.
Енергія, що спонукала творити щось, зникла разом з ТОБОЮ. Я знаю нащо ти так вчинила. І я не знаю нащо ти так мене й себе мучиш. Невже ти віриш, що ТАК краще? Невже ти не знаєш, що ми любимо один одного? Невже?

Дві ВІРИ

В українському серці є дві ВІРИ. 

Жива, скажена, ніжна, зелена, пянка.

І сяюча азійським сонцем, жорстока, гірка, вимоглива.

В українській голові є два отвори. Від скіфської стріли і римського списа.

На нашій спині, там де лишилися шрами від ампутованих крил - татарська тамга і капетингська лілія.

Останні роки стало модно вірити. Хоча взаправду і в радянські часи ми теж усі були віруючі.

Ми вірили в тетраграматон КПСС і поклонялися ленінському зіккурату, червоній зірці Іштар і пекельному Вічному вогню.

А потім халявний дурман скінчився і ми почали згадувати. Хто був перший?

Чия рука написала в наших душах перші символи?

Перша віра зросла з трипільських берегинь і зміїв-меандрів. Очі її дерев’яних і кам’яних ідолів дивляться на нас назвами рік і пагорбів.

Вона зроджується Родом з світової писанки найдовшої ночі, гартується в Ярданській ополонці і розриває добу навпіл весняним сонцем.

Перша віра вдягає нас в екологічно чисті шати органічного землеробства і примітивного малярства. Вона знає кожен наш рух і кожну нашу думку.

Європа черпає з неї глиняні хати і веганські дієти.

Всі абзаци Фройда уклалися в її піснях і славнях. Дика лють і хіть її первісної енергії нуртувала від Ірландії до Алтаю.

Це вона пронизує нас, коли в серці резонують народні переспіви.

Коли ранкове сонце заливає мільярдами діамантів заросяні трави.

Коли тумани мавками встають над лісовими озерами.

Перша віра краяла землі і тіла вогнем і мечем, пестила їх своїми ніжними руками та віддавала на требу хтонічним істотам.

Вона викидає нас за межу добра і зла. Населяє духами ліси і села.

Вчить русальським містеріям і купальським любощам.

Першовіра страшна і невідворотна, вона проростає крізь наші вчинки і думки. Вона вабить і зачаровує, і вже не розумієш, хто тобою керує - ти сам чи вона.

Друга віра прийшла в князівських шатах і з хрестами франкських мечів. Спочатку вона звабила пурпуровою цнотою готський орднунг, а вже потім і слов'янський анархізм.

Коли вона дійшла до жителів фінських боліт, язик її гарно вправлявся з норманською лайкою, арамейськими молитвами і язичницькими ініціаційними закликами.

Ми не знали ще тоді, що Магдалина була чеснішою за неї, а Іштар поряднішою.

Вона звалася любов'ю, вона примушувала молитися розіп'ятому Сину Божому, вона принесла нам Закон і показала, як його можна не виконувати.

Нова господарка тримала нас печерним постом і залізними веригами. Сікла нас батогами і мусила класти поклони цареградським парсунам.

Є купа безперечних плюсів, які вона дала Україні - знання давніх мов, шану до влади, містичний мазохізм і нетерпимість до чужої думки.

Врешті ми мали би сконати, як елліни і перетворитися на сучасних греків, які віддали Мухаммеду усі перші Христові церкви і радо пояничарилися.

Україну врятували козаки. Загальновідомо, що метиси найвитриваліші. Січ зібрала до свого казана покидьків і лицарів, кавказців і германців, українців і татар. З хортів, пойнтерів та вівчарок вродилися якісь несамовиті цуценята.

Цуценята, що раділи старою вірою, а сумували новою.

В світі вже була така ситуація - коли японські самураї кохалися й вбивали за Аматерасу, а помирати йшли до ніг Будди.

Так зродився український синтеїзм.

Ми не віримо в Христа чи Дажбога. Ми віримо в шлях.

Ми віримо в міст, що єднає вирій та пекло.

Ми застряли у вічності на цьому мосту. І замість того аби брати за прохід ним мито, ми отримуємо стусани з обох боків.

Україна - це мав би бути запорожець, що все життя йде шляхом першої віри. Не соромиться своїх чуттів, не боїться вбити за кривду і захистити за правду. І лише на старості роздає свої статки та йде до монастиря.

Натомість є євнух, що смикається між Сходом і Заходом, святкує Новий рік перед Різдвом, п'є горілку в Піст, бо вважає, що вона не скоромна. Лупить свою жінку і цілує в дупу свого начальника. Ходить на свята до церкив і не знає Символа віри.

Носить на шиї хреста, а не виконує заповіді.

То може чесніше визнати, що ми не християни. Не рідновіри.

Ми - синтеїсти. Двоєвірці. І не треба нікого дурити.

І в першу чергу себе.