Коли настає смерть - втрачаються усі відчуття і навіки розмикаються усі внутрішні енергетичні ланцюжки. І це певно найгірше, бо перестаєш ЧУТИ життя навколо і лишаєшся на самоті з своїм внутрішнім пеклом.
Однак набагато гірше жити паралельно з ТОБОЮ. Паралельно, зовсім не перетинаючись... Не перетинаючись з тою - без кого неможливо жити. Жити у справжньому сенсі цього слова. Відчуваючи радість, відчуваючи легкість, відчуваючи біль і солодку жагу…
Хто хоч колись був підстрелений підлим малюком Амуром, зрозуміє усе без пояснень. Решті нема сенсу щось пояснювати.
А хіба можна пояснити, як це?
Не напиватися водою і не надихуватися повітрям, бачити ТЕБЕ в кожній постаті, що майне в натовпі. Сидіти, рахуючи години, на підвіконні, де ТИ частувала мене коктейлями.
Або вишукувати ТВОЄ ім'я в нетрях електронної мережі - а раптом є якась звістка?
Як у священному ритуалі я розглядаю ТВОЇ фото, згадую твої цілунки, чекаю щоночі у снах.
Нота знайомої мелодії розриває серце від болю, бо я пам'ятаю, коли вона звучала. Слова, які ми співали разом, виносять мозок і випалюють свідомість. В найбанальніших сюжетах починаєш шукати свою історію.
Ерос бореться з філією, сентиментальний біль з фізіологічною потребою тримати тебе за руку і тонути в твоїх очах.
Може ТИ наснилася мені колись і нічого ніколи не було, але тоді я хочу знову так заснути. Хоч на мить. А краще навіки.
Обережно поклавши голову на твої коліна, цілувати твої руки і молитися ТВОЇМ ім'ям.
Жахи починаються тоді, коли розумієш, що смерть - то не найстрашніше. Набагато гірше бігати просторами міста і нетрями інтернету, як мисливський пес, вишукуючи сліди твого перебування. І невимовна радість знайденого сліду, коли все інше видається неважливим.
У житті так багато непотрібних речей, які ми маємо і які ми робимо. Проте розуміти це починаєш лише тоді, коли не маєш і не можеш робити найголовнішого - любові. ТВОЄЇ любові.
Біль, що рве серце на частини і який не маскується навіть натягнутою посмішкою, так само живе і в ТОБІ. Адже я це теж знаю.
Естетика по той бік задзеркалля нічим не ліпша від моєї. Можливо краща тим, що в тебе є ілюзія волі, а я позбавлений навіть цього.
З неба на землю нам подарували це кохання. Подарували, як жорстоку насмішку. Як дорогий смартфон сільським дітям, що не мають навіть електрики. Але краще так, ніж не знати ніколи яке воно - це почуття.
Тоді - коли ТВІЙ доторк запалює всесвіти. Коли ТВІЙ подих жаданіший за всі аромати світу. Коли ТВОЇ очі це найважливіше, що треба для щастя. Врешті коли твоя думка - єдина яка варта чогось.
Егоїстично думаю, що напевно ТОБІ так само боляче й самотньо, як і мені без тебе. Я звісно радітиму кожній твоїй щасливій миті. Але чомусь мені здається, що слово ЩАСТЯ не для нас, коли ми не поруч.
Без тебе травневі ночі видаються пустими і тоскними, солов'ї дратують своїми переливами, а бузок навіває смуток.
Енергія, що спонукала творити щось, зникла разом з ТОБОЮ. Я знаю нащо ти так вчинила. І я не знаю нащо ти так мене й себе мучиш. Невже ти віриш, що ТАК краще? Невже ти не знаєш, що ми любимо один одного? Невже?
Комментариев нет:
Отправить комментарий