Дві ВІРИ

В українському серці є дві ВІРИ. 

Жива, скажена, ніжна, зелена, пянка.

І сяюча азійським сонцем, жорстока, гірка, вимоглива.

В українській голові є два отвори. Від скіфської стріли і римського списа.

На нашій спині, там де лишилися шрами від ампутованих крил - татарська тамга і капетингська лілія.

Останні роки стало модно вірити. Хоча взаправду і в радянські часи ми теж усі були віруючі.

Ми вірили в тетраграматон КПСС і поклонялися ленінському зіккурату, червоній зірці Іштар і пекельному Вічному вогню.

А потім халявний дурман скінчився і ми почали згадувати. Хто був перший?

Чия рука написала в наших душах перші символи?

Перша віра зросла з трипільських берегинь і зміїв-меандрів. Очі її дерев’яних і кам’яних ідолів дивляться на нас назвами рік і пагорбів.

Вона зроджується Родом з світової писанки найдовшої ночі, гартується в Ярданській ополонці і розриває добу навпіл весняним сонцем.

Перша віра вдягає нас в екологічно чисті шати органічного землеробства і примітивного малярства. Вона знає кожен наш рух і кожну нашу думку.

Європа черпає з неї глиняні хати і веганські дієти.

Всі абзаци Фройда уклалися в її піснях і славнях. Дика лють і хіть її первісної енергії нуртувала від Ірландії до Алтаю.

Це вона пронизує нас, коли в серці резонують народні переспіви.

Коли ранкове сонце заливає мільярдами діамантів заросяні трави.

Коли тумани мавками встають над лісовими озерами.

Перша віра краяла землі і тіла вогнем і мечем, пестила їх своїми ніжними руками та віддавала на требу хтонічним істотам.

Вона викидає нас за межу добра і зла. Населяє духами ліси і села.

Вчить русальським містеріям і купальським любощам.

Першовіра страшна і невідворотна, вона проростає крізь наші вчинки і думки. Вона вабить і зачаровує, і вже не розумієш, хто тобою керує - ти сам чи вона.

Друга віра прийшла в князівських шатах і з хрестами франкських мечів. Спочатку вона звабила пурпуровою цнотою готський орднунг, а вже потім і слов'янський анархізм.

Коли вона дійшла до жителів фінських боліт, язик її гарно вправлявся з норманською лайкою, арамейськими молитвами і язичницькими ініціаційними закликами.

Ми не знали ще тоді, що Магдалина була чеснішою за неї, а Іштар поряднішою.

Вона звалася любов'ю, вона примушувала молитися розіп'ятому Сину Божому, вона принесла нам Закон і показала, як його можна не виконувати.

Нова господарка тримала нас печерним постом і залізними веригами. Сікла нас батогами і мусила класти поклони цареградським парсунам.

Є купа безперечних плюсів, які вона дала Україні - знання давніх мов, шану до влади, містичний мазохізм і нетерпимість до чужої думки.

Врешті ми мали би сконати, як елліни і перетворитися на сучасних греків, які віддали Мухаммеду усі перші Христові церкви і радо пояничарилися.

Україну врятували козаки. Загальновідомо, що метиси найвитриваліші. Січ зібрала до свого казана покидьків і лицарів, кавказців і германців, українців і татар. З хортів, пойнтерів та вівчарок вродилися якісь несамовиті цуценята.

Цуценята, що раділи старою вірою, а сумували новою.

В світі вже була така ситуація - коли японські самураї кохалися й вбивали за Аматерасу, а помирати йшли до ніг Будди.

Так зродився український синтеїзм.

Ми не віримо в Христа чи Дажбога. Ми віримо в шлях.

Ми віримо в міст, що єднає вирій та пекло.

Ми застряли у вічності на цьому мосту. І замість того аби брати за прохід ним мито, ми отримуємо стусани з обох боків.

Україна - це мав би бути запорожець, що все життя йде шляхом першої віри. Не соромиться своїх чуттів, не боїться вбити за кривду і захистити за правду. І лише на старості роздає свої статки та йде до монастиря.

Натомість є євнух, що смикається між Сходом і Заходом, святкує Новий рік перед Різдвом, п'є горілку в Піст, бо вважає, що вона не скоромна. Лупить свою жінку і цілує в дупу свого начальника. Ходить на свята до церкив і не знає Символа віри.

Носить на шиї хреста, а не виконує заповіді.

То може чесніше визнати, що ми не християни. Не рідновіри.

Ми - синтеїсти. Двоєвірці. І не треба нікого дурити.

І в першу чергу себе.