понедельник, 15 апреля 2013 г.

Дві ВІРИ




В українському серці є дві ВІРИ. 
Жива, скажена, ніжна, зелена, пянка.
І сяюча азійським сонцем, жорстока, гірка, вимоглива.
В українській голові є два отвори. Від скіфської стріли і римського списа.
На нашій спині, там де лишилися шрами від ампутованих крил - татарська тамга і капетингська лілія.
Останні роки стало модно вірити. Хоча взаправду і в радянські часи ми теж усі були віруючі.
Ми вірили в тетраграматон КПСС і поклонялися ленінському зіккурату, червоній зірці Іштар і пекельному Вічному вогню.
А потім халявний дурман скінчився і ми почали згадувати. Хто був перший?
Чия рука написала в наших душах перші символи?
Перша віра зросла з трипільських берегинь і зміїв-меандрів. Очі її дерев’яних і кам’яних ідолів дивляться на нас назвами рік і пагорбів.
Вона зроджується Родом з світової писанки найдовшої ночі, гартується в Ярданській ополонці і розриває добу навпіл весняним сонцем.
Перша віра вдягає нас в екологічно чисті шати органічного землеробства і примітивного малярства. Вона знає кожен наш рух і кожну нашу думку.
Європа черпає з неї глиняні хати і веганські дієти.
Всі абзаци Фройда уклалися в її піснях і славнях. Дика лють і хіть її первісної енергії нуртувала від Ірландії до Алтаю.
Це вона пронизує нас, коли в серці резонують народні переспіви.
Коли ранкове сонце заливає мільярдами діамантів заросяні трави.
Коли тумани мавками встають над лісовими озерами.
Перша віра краяла землі і тіла вогнем і мечем, пестила їх своїми ніжними руками та віддавала на требу хтонічним істотам.
Вона викидає нас за межу добра і зла. Населяє духами ліси і села.
Вчить русальським містеріям і купальським любощам.
Першовіра страшна і невідворотна, вона проростає крізь наші вчинки і думки. Вона вабить і зачаровує, і вже не розумієш, хто тобою керує - ти сам чи вона.
Друга віра прийшла в князівських шатах і з хрестами франкських мечів. Спочатку вона звабила пурпуровою цнотою готський орднунг, а вже потім і слов'янський анархізм.
Коли вона дійшла до жителів фінських боліт, язик її гарно вправлявся з норманською лайкою, арамейськими молитвами і язичницькими ініціаційними закликами.
Ми не знали ще тоді, що Магдалина була чеснішою за неї, а Іштар поряднішою.
Вона звалася любов'ю, вона примушувала молитися розіп'ятому Сину Божому, вона принесла нам Закон і показала, як його можна не виконувати.
Нова господарка тримала нас печерним постом і залізними веригами. Сікла нас батогами і мусила класти поклони цареградським парсунам.
Є купа безперечних плюсів, які вона дала Україні - знання давніх мов, шану до влади, містичний мазохізм і нетерпимість до чужої думки.
Врешті ми мали би сконати, як елліни і перетворитися на сучасних греків, які віддали Мухаммеду усі перші Христові церкви і радо пояничарилися.
Україну врятували козаки. Загальновідомо, що метиси найвитриваліші. Січ зібрала до свого казана покидьків і лицарів, кавказців і германців, українців і татар. З хортів, пойнтерів та вівчарок вродилися якісь несамовиті цуценята.
Цуценята, що раділи старою вірою, а сумували новою.
В світі вже була така ситуація - коли японські самураї кохалися й вбивали за Аматерасу, а помирати йшли до ніг Будди.
Так зродився український синтеїзм.
Ми не віримо в Христа чи Дажбога. Ми віримо в шлях.
Ми віримо в міст, що єднає вирій та пекло.
Ми застряли у вічності на цьому мосту. І замість того аби брати за прохід ним мито, ми отримуємо стусани з обох боків.
Україна - це мав би бути запорожець, що все життя йде шляхом першої віри. Не соромиться своїх чуттів, не боїться вбити за кривду і захистити за правду. І лише на старості роздає свої статки та йде до монастиря.
Натомість є євнух, що смикається між Сходом і Заходом, святкує Новий рік перед Різдвом, п'є горілку в Піст, бо вважає, що вона не скоромна. Лупить свою жінку і цілує в дупу свого начальника. Ходить на свята до церкив і не знає Символа віри.
Носить на шиї хреста, а не виконує заповіді.
То може чесніше визнати, що ми не християни. Не рідновіри.
Ми - синтеїсти. Двоєвірці. І не треба нікого дурити.
І в першу чергу себе.

Комментариев нет:

Отправить комментарий